Testimony 1592

Testimony 1592

2023-07-17

The war brought a lot of grief to my home! My relatives (sisters, nephews and mother) remained in the occupation while only my husband, our small child and I were able to leave for the controlled territory. According to the state of my child’s health, we almost lost her, although she was completely healthy before the war. It so happened that it was very expensive to leave, and all the money saved immediately went to food and hygiene, which has increased many times since the first day of the occupation of my native city. At the moment, we are still fighting for the child by looking for a reason and a way to support her. It's very frustrating and annoying that I can't do much to change anything... Every time there is an attack by our enemy, I understand how much grief they bring because people, children, and our defenders die. It doesn't get in my head; how can this happen? I did not expect that I could hate so much; I did not think that my worldview would change again, but a country and its people can cause nothing but resentment, anger, and hatred if they go against others with weapons. My child almost did not die but it's all against the background of emotional stress, the neurological system and the immunological system that are currently affected! When these scoundrels struck the first blows, all our neighbours began to run to the basement and very loudly banged on the metal door. This scared my daughter and she cried constantly since she was still afraid of noise and the sounds of thunder and cars. We moved from [CITY1] to [CITY2] only a week after. We lived under frequent shelling for a year. I really want this to be over! Not simply, but with our victory, so that every enemy pays in full for all the grief they have caused us because they stole our lives! They stole our children's childhood, and caused the death of our people! During the war, I realized one thing: that our people are very strong! Our warriors are the best! I am proud to be Ukrainian! I don't want to go outside my country because I feel so at home! I didn't want to lose this feeling because I had to move several times, but there was always a feeling of an abyss and hopelessness until I adjusted myself to the fact that I was at home! I no longer fear for my life, but there is fear for children, for all children, not only my child. I am afraid of how my relatives are in the occupation. I know that they are waiting for our defenders, and I know that they cannot speak freely, although we have always had freedom of speech! I don't know where the strength comes from to wake up and live on; now life is like a film. Every day is alike, and there is no variety. But I am thankful that I am still alive, and I understand how much this phrase would have been misunderstood before the war and how relevant it is now. The only thing that scares me is that life is like this at the moment! I want peace; I want to fall asleep without thoughts of "what if" and I just want sleep in general because this is not a dream; this is not life. We are strong! We are free! We are winners!

Війна принесла в мій дім багато горя! Мої рідні(сестри, племінники та мати) залишилися в окупації, виїхати на підконтрольну територію змогли тільки - я, чоловік і наша мала дитина. І то за станом її здоров'я, ми ледь не втратили її, хоча дитина була повністю здорова до війни. Так сталося що виїхати було дуже дорого, а всі заощаджені кошти одразу пішли на харчові продукти та гігієну, яка зросла в рази з першого дня окупації мого рідного міста. На разі ми досі боремося за дитину, шукаємо причину та спосіб її підтримки. Дуже засмучує та дратує те що я не можу нічого зробити, змінити... Кожен раз коли йде атака нашим ворогом, я розумію скільки горя і в яку кількість сімей вони приносять, мруть люди, діти, наші захисники. В моїй голові не вкладається, як взагалі таке може відбуватися? Я не очікувала, що вмію так ненавидіти, не думала, що мій світогляд знову зміниться, але нічого крім обурення, злості та ненависті не може викликати країна та її народ, якщо вони пішли зі зброєю на інших. Моя дитина майже не померла, це все на фоні емоційного стресу, наразі постраждала неврологічна система та імунологічна! Бо коли ці падли завдавали перші удари, то всі наші сусіди почали збігати до підвалу, дуже гучно стукав металевими дверима, доньку це лякало, вона безперестану плакала, вона досі боїться шуму, звуків грому та машин. Ми тільки тиждень як переїхали з [МІСТО1] до [МІСТО2], рік прожили під частими обстрілами. Я дуже хочу, щоб це все закінчилося! Та не просто, а нашою перемогою, щоб кожний ворог заплатив сповна за все горе що нам наробили! За те що вони вкрали наше життя! За те що вкрали та лишили дитинства дітей, за смерті наших людей! За час війни я зрозуміла одне, що наш народ дуже міцний! Наші воїни найкращі! Я пишаюсь тим що я Українка! Я не хочу їхати за межі моєї країни, бо так почуваюсь вдома! Я не хочу втрачати це почуття, бо вже декілька разів прийшлося переїжджати, та постійно було почуття безодні та безвиході, поки сама себе не налаштувала на те що я вдома! Вже не маю страху за своє життя, але є страх за дітей, за всіх дітей, не тільки моєї дитини. Мене лякає як там мої рідні в окупації, знаю, що вони чекають на наших захисників, знаю що не можуть розмовляти вільно, хоча завжди ми мали свободу слова! Я не знаю звідки беруться сили прокидатися та жити далі, зараз життя як діафільми, все як один день, немає різноманіття. Але я дякую що все ще жива, та розумію на скільки це не зрозуміла фраза була б до війни, та наскільки зараз вона актуальна. Лише лякає одне, що саме життя наразі таке! Хочу спокою, хочу засинати без думок "а якщо?.." та взагалі спати, бо це не сон, це не життя... Ми сильні! Ми вільні! Ми переможці!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.