Testimony 1591

Testimony 1591

2023-07-17

I worked at Nova Poshta, and it just so happened that I was supposed to be on vacation from February 24th, so I went home to my parents on the 23rd. And on the morning of February 24th, my mother woke me up and said the war had begun. I can't even accurately describe what was going through my head at that moment: there was fear, rage, various bad thoughts. I thought I would never have the life I had again, that I would lose everything, that I might die at any moment. The only thing that reassured me then was that at least I was close to my relatives. But at the same time, I had a girlfriend who was in Kyiv and found herself in hell. She was terribly afraid, and I was afraid for her and angry that I could not do anything about it. I spent the first night in the basement. I was then in the small town of [CITY], and the occupiers had not yet reached there, but we all panicked as we were all afraid. Neighbours were called by acquaintances and told that a Russian convoy was already coming our way and would be here in a couple of hours. So of course, we hid. However, it was simply impossible to fall asleep in the basement. I sat and thought about what to do next, about how my girlfriend was doing and if everything was okay with her. Closer to the morning, we left the shelter and went home. It was quiet around, so we tried to get some sleep. I slept for a few hours and woke up to a phone call. It was my girlfriend. It turned out that she also spent the night in the basement and was very scared and worried about me. We talked a little, and I managed to calm her down. Later, she was able to reach the village where her grandmother lived and was safe, so I was calm. For me, the next morning was no longer so worrying. My parents, my brother, and I also went to the village, so it was a little more peaceful. However, as soon as there was an air alarm, we immediately hid in shelters, although I believed they would not waste their rockets on the village. After all, we were lucky. The occupiers were in [CITY] and in the villages near [CITY], but they never came to us. So, it all ended pretty well for me. Later, when the Russians were leaving our region, battles were taking place not far from me. It was good to hear automatic shots; it seemed as if I was in the epicentre of events. But no. It worked out here as well. Therefore, I can say that my family and I were not affected by the war and were only scared. However, from that moment on, my outlook changed forever. Some part of me died, and now I rejoice in the death of every Russian, even though I know it is wrong. I think because of the war, I became colder and crueller.

Я працював на Новій Пошті та так склалося, що саме з 24 лютого у мене мала бути відпустка, тому 23 числа я поїхав додому до батьків. А вранці 24 лютого мене розбудила мама і сказала що почалася війна. Я навіть не зможу точно описати, що відбувалося в моїй голові в цей момент: страх, лють, різні думки про погане, про те, що більше ніколи не буде того життя, яке в мене було, що я все втрачу, що я можу померти в будь-який момент. Єдине, що мене заспокоювало тоді це те, що принаймні я був поруч зі своїми рідними. Але водночас у мене була дівчина, яка знаходилася в Києві й опинилася в самому пеклі. Вона страшенно боялася, а я боявся за неї та злився, що нічого не можу з цим діяти. Першу ніч я провів у підвалі. Я був тоді в маленькому місті [МІСТО] і окупанти туди ще не встигли дістатися, однак ми всі панікували, всі боялися. Сусідам дзвонять знайомі та кажуть, що російська колона вже йде в нашу сторону і через пару годин буде тут, тому звісно ж ми ховалися. Однак заснути в підвалі було просто неможливо. Я сидів і думав про те, що робити далі, про те, як там моя дівчина, чи все з нею добре. Ближче до ранку ми вийшли з укриття і пішли додому. Навколо було спокійно, тож ми спробували трішки поспати. Я поспав кілька годин і прокинувся від телефонного дзвінка. Це була моя дівчина. Виявилося, що вона теж просиділа ніч у підвалі, що була дуже налякана і переживала за мене. Ми трохи поговорили та мені вдалось її заспокоїти. Пізніше вона змогла дістатися до села, де живе її бабуся і була в безпеці, тож я був спокійний. Для мене ж наступний ранок був вже не таким тривожним. Ми з батьками та братом також поїхали до села, тож було трішки спокійніше. Хоча як тільки була повітряна тривога, ми відразу ж ховалися в укриття, хоч я і вважав, що роки не стануть витрачати свої ракети на село. Зрештою, нам пощастило. Окупанти були в [МІСТО], були в селах біля [МІСТО], але до нас так і не зайшли. Тому для мене все закінчилося доволі добре. Пізніше, коли росіяни покидали нашу область, то неподалік від мене точилися бої. Було добре чути автоматні постріли, здавалося наче я знаходжуся в епіцентрі подій. Але ні. Обійшлося і тут. Тому, можу сказати що я і моя родина не постраждали від війни та обійшлися лише переляком. Проте, з того моменту мій світогляд на завжди змінився. Якась частина мене померла і тепер я радію смерті кожного росіянина, хоч і знаю що це неправильно. Думаю, через війну я став більш холодним і жорстоким.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.