Testimony 1580

Testimony 1580

2023-05-16

Good afternoon. I am from [CITY1]. The war for me began in 2014. When crazy idiots imported from Russia arranged in Crimea what we have now. When the previous government (Yanyk [Yanukovych]) betrayed its people and gave its land to the enemy, I was forced to choose. There was no Crimea for Russia! I chose Ukraine, [CITY2]! We are two sisters and we have no parents. Since 2014, we have been in [CITY2] and we rented a room for two and worked in a cafe for truck drivers. Years passed, and we got used to the fact that we could not return home yet, but there was hope. When the annexation of Crimea happened, no one helped us in Ukraine. In [CITY2], I met a good guy, he was a taxi driver. Surprisingly, he was completely Ukrainian-speaking, although it is more "surzhik". Now, I speak Ukrainian better than some residents of the western regions. I married him and his family accepted me as a family. We also had a son. Now, he is in the first grade. The war on February 24th, did not start suddenly for me; I guessed that they would not be limited to Crimea. My husband and I had to go to work, and my mother-in-law had to take the child to kindergarten. But all these plans changed, and I came to work to find out what to do next. The shots from the northern regions amazed and shocked us. Yes, we had explosions, but more flew over us toward central Ukraine. Leaving my child with his grandmother, my husband and I went to my sister's house to decide what to do next. We decided to wait, hoping that they would surely quickly agree on a truce, and in general, this was all a provocation. Well, the Slavs can't kill each other! Joint families have both sides. But the experience of Crimea told me the opposite. My sister's husband is from western Ukraine. A week later, they went to [CITY3] and from there to Hungary, where they are still. We stayed in [CITY2]. We bought essential products, collected documents and at first thought we were about to leave. But this temporary state continued until autumn. All this time, I continued to go to work, then I worked at ATB as a cashier. My husband was taken to the Armed Forces directly from work, he worked in security. Although he had a trepanation, what can you do? After my husband was taken to the front, all thoughts about leaving Ukraine disappeared. I will not go anywhere without my husband! The most difficult period was when these cattle started shelling power plants. There is no light, heating, or communication. I did not know for weeks whether my husband was alive or not. He didn't know either, but as a military man, he understood the situation a little better. We survived this period thanks to mutual support in my husband's family. Now my husband is at the front, alive, although there were injuries, and he was lying in a hospital in [CITY4]. My son and I visited him. I continue to work at ATB as there are no other jobs, even though I have a higher education. This year, my son should go to the first grade, but looking at the remote control makes me sad. I hope my husband is sent home and my son will be sent to the first grade and it is better if the war is over by then. I have no doubts about our victory!! We are waiting for our boys; let them return with victory! They still need to return to Crimea!

Доброго дня. Я із [МІСТО1]. Війна для мене розпочалася у 2014 році. Коли завезені з Росії шалені ідіоти влаштували в Криму те, що ми маємо зараз. Коли попередня влада (Яник) зрадила свій народ і віддала свою землю ворогові. Я була змушена обирати. Не був Крим за Росію! Я вибрала Україну, [МІСТО2]! Нас дві сестри, батьків нема. З 2014 року ми в pМІСТО2], винаймали кімнату на двох і працювали в кафе для далекобійників. Минули роки, ми вже звикли до того, що не можемо поки що повернутися додому, але надія була. Коли трапилася анексія Криму, нам Україні ніхто не допоміг. В [МІСТО2] я познайомилася з добрим хлопцем, таксист. На мій подив повністю україномовний, правда це більше "суржик"). Зараз я розмовляю українською краще, ніж деякі жителі західних областей. Вийшла за нього заміж. Його сім'я прийняла мене як рідну. У нас народився син. Нині він у першому класі. Війна 24 лютого, для мене почалася не раптово, я здогадувалася, що Кримом вони не обмежаться. Я і чоловік мали піти на роботу, а дитину свекруха мала відвезти в садок. Але всі плани змінилися, хоча я на роботу прийшла, щоб дізнатися, що робити далі. Кадри з північних областей вражали нас і шокували, та й у нас були вибухи, але більше пролітало через нас, у бік центральної України. Залишивши дитину з бабусею, ми з чоловіком поїхали до сестри, вирішувати що робити далі. Вирішили почекати, сподіваючись, що напевно швидко домовляться про перемир'я і взагалі все це провокація. Ну, не можуть же слов'яни один одного вбивати! Загальні сім'ї мають обидві сторони. Але досвід Криму мені говорив протилежне. Чоловік сестри із західної України. Вони через тиждень поїхали до [МІСТО3], а звідти до Угорщини, де й досі перебувають. Ми ж лишилися в [МІСТО2]. Закупилися продуктами першої необхідності, зібрали документи та спочатку були в змозі, що ось-ось поїдемо. Але цей тимчасовий стан продовжився до осені. Весь цей час я продовжувала ходити на роботу, тоді працювала в АТБ, касиром. Чоловіка забрали до ЗСУ прямо з роботи, він працював в охороні. Хоча він мав трепанацію, але що вже зробиш. Після того, як чоловіка забрали на фронт, всі думки про те, щоб залишити Україну зникли. Без чоловіка нікуди не поїду! Найважчий період був, коли ця худоба стала обстрілювати електростанції. Немає світла, опалення, зв'язку. Я тижнями не знала, чи живий мій чоловік, чи ні. Він теж не знав, але як військовий, розумів ситуацію трохи краще. Цей період ми пережили завдяки взаємопідтримці в сім'ї мого чоловіка. Зараз чоловік на фронті, живий, хоча були поранення і він лежав у шпиталі у [МІСТО4]. Я з сином відвідували його. Я так і продовжую працювати в АТБ. Іншої роботи немає, хоч і маю вищу освіту. Цього року син має піти до першого класу, але дивлячись на дистанційку, мені стає сумно. Я сподіваюся, чоловіка відпустять додому, відправити сина до першого класу. ...а краще щоб на той час війна закінчилася. Я не сумніваюся у нашій перемозі!! Чекаємо на наших хлопців, нехай вернуться з перемогою! Їм ще й Крим повертати!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.