Testimony 1573

Testimony 1573

2023-04-28

Good evening. For me and my son, the war began the same way as for most of my fellow Ukrainians. A suspiciously bad feeling kept me awake on the 23rd of February. My son, who is 37, kept reassuring me with a kind of mockery that the time for total wars was over and that people don't fight like that now. It turned out that they did! No one in [CITY1] could even imagine that someone would ever attack us. After all, every summer, we used to meet our future enemies on the beaches of [CITY2] and [CITY1]. But we have what we have. I worked, and still work, in a pharmacy. In the first days/weeks, there was shock, slight panic and a feeling that we had been betrayed. After the first week, I assumed it would last for a long time and started buying "wartime" food like canned food, cereals, pasta, oil, etc. I didn't even realize how quickly most men, and not only the population of my homeland, started wearing khakis, not because it was fashionable. One day at work, early in the morning, I was counting the cash register, as usual, to hand over the shift to the shift worker when there was an explosion and all the glass from the windows and the counter covered me. It turned out that there was a one-storey building a kilometer away from the pharmacy where I work, and these creatures decided to bomb it at 7 a.m. There were residential buildings nearby; people woke up, some were going to work, some were walking their children to school...it was horrible! After this incident, my son volunteered to serve and is still serving. I have a mini-heart attack every time the phone rings just to hear his voice. The only restriction that affected my work was that we stopped working around the clock because of the curfew. People always need medicines, especially during the war. The war has brought disaster on the other side as well. My son's father is Russian. We divorced in 1994, but my son maintained a relationship with his father until he finished school. Now, this is not the case and will not be in the future. Just think about it: the father's country attacked the son's country! And there are many such examples. If it wasn't for my job as a pharmacist in a pharmacy, I can't imagine how I would have survived the most challenging time when those creatures bombed our tanks and the whole of Ukraine was left without electricity and warmed up with stoves. The movement of life! This is the main principle at my age. I am confident of our victory! I really want my people to look up to the sky when they hear the sound of a moped, to repair and build without delay in case there is an "arrival" nearby, to have the school opposite where I work filled with children again, and to use candles only for birthday cakes and to light them in church for the health of our loved ones.

Добрий вечір. Війна для мене і мого сина почалася так само як і для переважної більшості моїх співвітчизників, українців. Підозріло погане передчуття не давало мені заснути 23 лютого. Син, йому 37, мене весь час заспокоював з добрим глузуванням, що час тотальних воєн минув і зараз так не воюють. Виявилося ще як воюють! Ніхто в [МІСТО1] навіть уявити собі не міг, що колись на нас хтось нападе. Адже раніше щоліта ми зустрічали наших майбутніх ворогів на пляжах [МІСТО2] та [МІСТО1]. Але маємо те, що маємо. Я працювала, та й працюю досі в аптеці. У перші дні/тижня був шок, легка паніка і почуття, що нас підло зрадили. Після першого тижня я припустила, що це надовго і почала потроху купувати продукти "воєнного часу", консерви, крупи, макарони, олія, і т.п. Я навіть не зрозуміла, як швидко переважна частина чоловічого, та й не тільки населення моєї Батьківщини стало носити "хакі" і не, тому що це модно. Якось на роботі, рано-вранці я як завжди перераховувала касу, щоб здати змінниці, як пролунав вибух і все скла з вітрин і прилавка засипали мене. Я не зрозуміла, що сталося. Виявляється за кілометр від аптеки, де я працюю, була якась одноповерхова будівля і ці тварюки вирішили о 7-й ранку розбомбити її. Поруч житлові будинки, люди прокинулися, хто на роботу, хто дітей до школи проводжатиме... Жах! Після цього випадку син пішов добровольцем і слугує досі. При кожному дзвінку телефону у мене трапляється мініінфаркт, аби тільки почути його голос. Єдине обмеження, яке зачепило мою роботу - це те, що через комендантську годину ми перестали працювати цілодобово. Ліки людям потрібні завжди, тим більше під час війни. Війна принесла лихо і з іншого боку. Батько мого сина росіянин, ми розлучилися ще в 1994 році, але син до закінчення школи підтримував стосунки з батьком. А тепер цього немає і вже не буде. Тільки вдумайтесь, країна батька напала на країну сина! І таких прикладів дуже багато. Якби не моя робота фармацевтом в аптеці, то я не уявляю, як би я перенесла б найважчий час, коли ці тварюки розбомбили наші тек і вся Україна залишилася без електрики та грілася буржуйками. Рух життя! У моєму віці це головний принцип. Я впевнена у нашій перемозі! Я дуже хочу, щоб мій народ не розумів очі на небо, почувши звук мопеда, щоб робив ремонт і будувався не відкладаючи на те, що раптом буде "приліт" поряд, щоб школа, навпроти якої я працюю, знову наповнилася дітьми та щоб свічки нам потрібні були тільки для тортів на день народження і для того, щоб у церкві поставити за здоров'я рідних та близьких.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.