Testimony 1559

Testimony 1559

2023-03-28

Essay on the topic: "My experience of the Russian-Ukrainian war..." "The war will be repeated as long as as long as the question of it is decided not by those who die on the battlefield..." Henri Barbusse "The sirens cut off our sleep..." - it is impossible to disagree with the quote from the song of the famous band Antytila because this bloody morning of February 24 is etched in the memory of each of us by the roar of sirens. Which divided life into before and after, and the worst thing is that this "after" is entirely unknown... What was so important and necessary loses any meaning in the moment, and values are perceived entirely differently, and the values are different now (perhaps this is the only plus). Russia's war against Ukraine instantly radically changed my life and the lives of all Ukrainians: from an unborn baby looking forward to a bright future to an elderly gray-haired grandfather who had already experienced war in his life. It would be nice if no child in the world knew what war is. But children learn about all the horrors not from the pages of history books but from the realities of their own lives. In today's world, many countries cannot reach an agreement with each other and settle their differences through fierce battles with the demonstration of terrible weapons. Thousands of innocents are killed, cities are destroyed, and lives are broken. The war through the eyes of children is even more frightening because these children have practically no childhood. From my own sad experience, I remember the night of February 24 - fireworks. I thought through my dream but realized it was not New Year's Eve... My mother opened the window; I heard the fierce sounds of a siren and the first explosions. These were the terrible sounds of war... My mom started to panic, although she tried very hard not to show me her excitement. I was also terrified because I had never seen such a real war before and did not know how to act in such a situation, what to do, where to run, and what to take... anxiety overshadowed common sense. The same questions kept running through my head: how come? Why? For what? Again? In the civilized, progressive twenty-first century, there is a war. These and other similar questions are on everyone's minds, and it is especially acute in the memory of innocent children, resulting in stress, pain, anxiety, and fear. The refugees are carrying anxious suitcases that cannot contain their most valuable belongings, and next to them are terrified children in tears. Children are the energy source for every nation; they are its future. For me, as for the younger generation, this is very scary because children should not cry, and people should not suffer and die. We have not lived everything yet; we have not experienced the full sweetness of this life in all seasons, all the tenderness and feeling of love, the smell of flowers and honey cake on a birthday... And the inhuman is ruthlessly taking these values away from us. ...having calmed our fear a little and accepted uncertainty, we still stay home with our families and friends. We convince ourselves every time during the attacks that with God's help and the active actions of the invincible Armed Forces of Ukraine, Victory is near! Another factor in our family was patriotism (why we did not leave the territory of Ukraine), sincere love for our native land, and another year of university because how else can you explain the fact that when there is a war in your country, and all the doors of the world are open to you, everyone leaves, even those who are more or less safe. We can't all leave; someone has to be here because we are all needed on our land. But today, as terribly strange as it may sound, people have psychologically learned to live with the war, including me. When asked, "How are you?" I answer, "We're holding on, we believe..." On the one hand, everything seems to be fine, but on the other hand, Russia still exists… So, let's bring our joint Victory closer with our prayers and help our military and everyone involved in the war. I believe that it is essential for us to remember those who died in the war and to prevent a new war from breaking out. War is a traumatic epidemic, and language is a weapon of war. We feel that our Victory is coming; it is near - great, real, eternal! As Levko Lukyanenko said, "The war will end when we want victory, not peace!" So, we continue to pray and strive for Victory with every cell of our body and soul! Then we will have peace, and we will have bread and salt. "And on the renewed earth there will be no enemy, no adversary, but a son, a mother, and people on the earth." - Taras Shevchenko. Everything will be Ukraine! Glory to Ukraine! Glory to the heroes!

Есе на тему: «Мій досвід переживання російсько-української війни…» «Війна буде повторюватися до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою…» Анрі Барбюс «Сирени обірвали наш сон…» – не можливо не погодитись із цитатою з пісні відомого гурту Антитіла, адже цей кривавий ранок 24 лютого закарбувався у пам’яті кожного із нас гучним ревом сирен. Котра поділила життя на до і після, найжахливіше те, що це «після» зовсім невідоме… Те, що було так важливо і потрібно, в моменті втрачає який-небудь сенс, а цінності сприймаються вже зовсім по-іншому, та й цінності тепер інші (можливо в цьому єдиний плюс). Війна росії проти України вмить докорінно змінила моє життя та життя усіх українців: від ще ненародженого, у світле майбутнє немовлятка, до літнього сивочолого дідуся, котрий вже мав досвід переживання війни у своєму житті. Було б добре, якби жодна дитина в світі не знала, що таке війна. Але діти дізнаються про всі жахи не зі сторінок підручників з історії, а з реалій власного життя. У сучасному світі багато держав не можуть домовитися між собою і з’ясовують відносини жорстокими боями з демонстрацією страшної зброї. Гинуть тисячі невинних, руйнуються міста, ламаються долі. Війна очима дітей ще більш лякає, адже у таких діток практично немає дитинства. З власного сумного досвіду згадую ніч 24 лютого – це салюти, подумалось крізь сон, але потім збагнула, що зараз не новорічна ніч... Мама відчинила вікно, було чути ревні звуки сирени й пролунали перші вибухи. Це були страшні звуки війни… Мама почала панікувати, хоча дуже намагалася не показувати мені свого хвилювання. Злякалася дуже сильно і я, адже до цього, ніколи не бачила настільки реальної війни й не знала, як діяти у такій ситуації, що робити, куди бігти, та що прихопити… тривожність затьмарювала здоровий глузд. Одні й ті ж питання прокручувались у голові: як так? Чому? За що? Знову? У цивілізованому прогресивному XXI столітті війна? Ці та інші подібні питання у головах кожного, особливо гостро це вкарбовується у пам’яті невинних дітей, як наслідок: стрес, біль, переживання, страх. У руках біженців тривожні валізки, у котрі не складеш найцінніше, а поряд у сльозах налякані діти. Діти – джерело енергії кожного народу, це його майбутнє. Для мене, як для молодого покоління, це дуже страшно, адже діти не повинні плакати, люди не повинні страждати та помирати. Ми ще не все прожили, не відчули на повну солоду цього життя у всіх порах року; всієї ніжності та відчуття любові, запаху квітів та медового торта на іменини… А в нас нелюд забирає безжально вже ці цінності. …вгамувавши трішки свій страх та прийнявши невизначеність, все ж залишаємось вдома з рідними, близькими. Переконуємо себе кожного разу під час атак, що з Божою допомогою та активними діями незламних ЗСУ – Перемога близько! Також у нашій сім’ї зіграв ще фактор патріотизму (чому ми не покинули територію України), щирої любові до рідної землі, та ще один рік навчання в університеті, адже як ще можна пояснити той факт, коли у твоїй країні війна і всі двері світу для тебе відкриті, виїжджають усі, навіть ті, хто більш-менш у безпеці. Всі не виїдемо, хтось повинен бути тут, адже ми всі потрібні на своїй землі. Але на сьогодні, як це жахливо-дивно не звучить, люди психологічно навчились жити із війною, та і я теж, зокрема. На питання «Як ти?» Відповідаю – «Тримаємось, віримо…», з одного боку наче все добре, а з іншого – росія все ще існує… Отже, наближаємо спільну Перемогу своїми молитвами, допомагаємо нашим військовим та всім причетним до війни. Я вважаю, що нам важливо пам'ятати загиблих на війні та не допустити виникнення нової війни. Війна – це травматична епідемія, а мова – як вид зброї на війні. Відчуваємо, що наша перемога ось-ось, вже поряд – Велика, справжня, вічна! Як сказав Левко Лук’яненко «Війна закінчиться тоді, коли ми будемо хотіти не миру, а перемоги!», тому продовжуємо молитись і надзвичайно прагнути, кожною клітинкою свого тіла і душі прагнути до перемоги! Тоді матимемо мир, і буде хліб, і буде сіль. «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» – Тарас Шевченко. Все буде Україна! Слава Україні! Героям Слава!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.