Testimony 1556

Testimony 1556

2023-03-28

February 24. Morning. Half past 6 in the morning. You wake up in your dormitory to an incomprehensible noise outside and don't understand what's happening. At first, you think it's just the winds, or maybe something just happened... it's so disturbing: there are fire trucks, ambulances, and police, and all of them together make such a scary sound. Then you pick up your phone and read a lot of news...a lot of news that a full-scale invasion of Ukraine has begun. You read and don't understand what is happening. Half an hour passes and your phone starts ringing off the hook with calls from relatives, acquaintances, friends, etc. After another half an hour, the commandant announces a meeting that all the dormitory residents must attend. Five minutes before the meeting starts, the alarm sirens sound again, and you panic, not knowing what to do. All floors immediately start running from the ground floor to the basement. You're on the 6th floor, you don't understand what's going on, and you're just being swept down those stairs to the very first floor. You're standing there in despair, not knowing what to do or where to go. You're just sitting between other people like you who don't understand what's going on either. It's scary... it's terrifying! Not because of the situation but because it is possible in the 21st century. It is scary that the people who called us "brothers" are doing such terrible things. The sirens ended, and the alarms ended. We were all released and told that we could return to our rooms and get ready to go home or stay here. I mean, it was everyone's choice. My parents were supposed to come for me. I tried to pack my things neatly, not to forget anything, but the constant notifications on my phone simply did not allow me to do so. I was scared of every text message, every ringtone. I was worried when my family didn't pick up the phone immediately, but some time passed. This fear of ringing into nothing... it's terrifying. My parents came and picked me up, and we were on the road for two hours in silence. No one spoke to anyone, and there were a lot of cars - traffic jams on the way out of the city, traffic jams in the city, queues at gas stations, and queues at stores. There is just panic among people, and it's scary to see such panic; it's terrifying! Because you yourself are in that panic, surrounded by panic, you become even more panicked than you were, and it's impossible to put it into words. You just have to experience it yourself to understand what it's like to be in a panic. It's not even scary; it seems like you're standing in front of many doors, and each door is wrong. It's, I mean, it's such a dead end. You... wherever you go, it's not going to be correct. This feeling of hopelessness, of not being able to find this way out, is perhaps one of the most terrible feelings a person can experience. When we arrived home, we also didn't say a word to each other, not our parents, grandmothers, relatives, or anyone! Everyone was in a kind of... well, we were all in a kind of trance, that we just did what seemed right to us at the time. We arrived, put our things away, and packed our bug-out bags. Do you want to go abroad? Probably not. We knew that no one was waiting for us there. Yes, of course, we could have left. After all, my dad used to work abroad and remained in good, friendly relations with the employer for whom he worked. But we knew that we would not be able to stay there for long, that we simply could not leave our home for long, our family nest that we had been building for as long as I can remember. We... We probably wouldn't be able to just leave these walls of our home, which contain love, problems, and all that family stuff. That's why we didn't consider going abroad. Perhaps, if there had also been military operations in the Ternopil region, we would have moved somewhere in Zakarpattia. Although... I doubt it. We would not have left our home anyway. My parents would definitely have stayed here unless I was sent somewhere, as I said, to Zakarpattia. Although I'm not sure, I would have gone either. Although I won't swear, because in such situations, it is impossible to predict what you would do, what your family would do - it is simply impossible to predict. Right now, 30 days of war have passed, and every day, you feel such a calmness in your soul; that is, every day, you feel calmer and calmer. I don't know why; it's impossible to explain, but every day at home, every victory of our Armed Forces, a piece of peace is instilled in my soul, in my reflections, in my thoughts. With every positive, even small, piece of news, the heart of every Ukrainian is probably filled with even more hope that we will win this war. After all, we did not start it; let's say we did not want it. Our enemies wanted it. They ruthlessly attacked and ruthlessly tortured our people for hundreds of years... And here they decided that they should conquer us now. But no, it was not like that! We, Ukrainians, have always been unbreakable and will remain so forever. And it doesn't matter what generation it is: old, middle, or young, we are all of the same spirit; we are all Cossack ancestors. We are all people who will lay down their bones for their country. We will not give up, never! We will not surrender; we will make sure that we are independent, as we have always been, even though we have not been recognized. But we have proved to everyone that we are independent, that we can resist any forces. Simply, no one will take away our independence, which we proclaimed with blood in 1991!!!. No one will take it away from us because we knew what we wanted, what we were doing and why we were doing it. Our current president, Volodymyr Zelenskyy, is simply a man with a capital M. I have to say it for sure: it even seems to me that he is definitely some kind of ancestor (in the sense of a descendant) of the Cossacks, one of the famous Cossack leaders. He is filled with such strength, such power to prove that his state deserves better, that his state is better, stronger, that it is unbreakable and will never give up. He simply made all Ukrainians rise up and become a mountain for a tiny goal - to be Ukraine. Although, why is this not a big goal? It is a huge goal for us Ukrainians. Many other countries probably don't understand our situation, although they are helping. But... they don't feel it that way. None of them have fought for their identification and recognition for so long, so hard, so indeed, as we have. That is why they should also be proud that there is a country like Ukraine on the market, even on the market but in the sunshine of the world. Because we are making a new history with our freedom-loving attitude, our stubbornness, our inspiration, and the fact that we are going all the way, we are setting an example of how much people should love their country. I would like to ask if anyone else loves their country as much as Ukrainians love Ukraine. Probably not... So, back to the war. The day before, on February 16, there was almost open talk in Ukraine about a possible attack. Then, Volodymyr Zelenskyy announced February 16 as the Day of Unity. And I will say frankly, we needed this day very much. It united us even more than we were united before. Hundreds of cities held various unification events. And even we, including [INSTITUTION1], also held our event. For example, we made a symbolic theme of Ukrainian unity in a psychology lecture. In this class, we showed the attributes of our symbols: flags and coats of arms. And, of course, we quoted poems by prominent poets such as Kostenko, Symonenko, Stus... We raised our spirits with this, and I think that the people who participated in this unity action also raised their morale. They were again filled with the belief that our Ukraine is united and will remain united. And yet, if I think about it frankly, if I go deep into my thoughts... I involuntarily recall that I probably dreamed of big black ravens with crows on the night of February 20-21. That's all I remember. Just a lot of black ravens and crows. And apparently, this particular dream was somehow disturbing. It was as if he was telling me with his blackness that something was coming, that something terrible was going to happen. I didn't pay much attention to it, but I should have. Perhaps I would have avoided the panic that gripped me on February 24. Perhaps if I had noticed this fact, I would have prepared myself mentally for the fact that something would happen, no matter what the scale. It would have been easier for me to feel better. However, I cannot say for sure. I didn't know what war was before. I only read about it in newspapers and books. I know the stories almost by heart...

24 лютого. Ранок. Пів 6 ранку. Ти прокидаєшся в гуртожитку від незрозумілого шуму на вулиці та не розумієш, що відбувається. Спочатку, ти думаєш, що це просто якісь, можливо, вітри, можливо, просто щось сталось…це так тривожні машини: там пожежна, швидка, поліція і все це разом робить такий страшний звук. Потім ти береш в руки телефон і читаєш масу новин…масу новин про те, що почалось повномасштабне вторгнення в Україну. Ти читаєш і не розумієш, що відбувається. Проходить пів години та в тебе починає розриватись телефон від дзвінків рідних, знайомих, друзів… Ще через пів години комендант оголошує збори, на яких повинні бути усі присутні, що проживають в гуртожитку. За 5 хвилин до початку зборів знову лунають тривожні сирени та ти в паніці, не знаєш, що робити. Усі поверхи моментально починають збігатися на перший поверх до підвалу. Ти з 6 сходиш, не розумієш, що відбувається і тебе просто зносить потоком по тих сходах аж на найперший поверх. Ти стоїш у розпачі, не знаєш, що робити, куди йти. Ти просто сидиш між інших таких самих як ти, які теж не розуміють, що відбувається. Це страшно…це дуже страшно! Не то, що страшно від ситуації, а від того – що таке можливо у 21 столітті. Страшно від того, що народ, який називав нас «братами» робить такі страшні речі. Закінчились сирени, закінчились тривоги. Нас усіх відпустили, сказали, що можна повертатись до своїх кімнат і збиратись додому чи залишатись тут. Ну, тобто, це вибір кожного. За мною мали приїхати батьки. Я намагалась акуратно скласти речі, нічого не забути, але постійні сповіщення, котрі приходили мені не телефон просто не давали змоги це зробити. Я шарахалась від кожної смс-ки, від кожного гудка. Я хвилювалась, коли мої рідні не підіймали слухавку одразу, а проходив певний час. От цей страх гудка в пустоту…це дуже страшно. Приїхали батьки, забрали мене. І ця дорога тривалістю в 2 години – просто мовчки. Ніхто ні з ким не говорив, машин багато – на виїзді з міста пробки, в місті пробки, на заправках черги, біля магазинів черги. Просто паніка серед людей і це страшно спостерігати таку паніку, це дуже страшно! Оскільки ти сам перебуваєш в тій паніці та навколо тебе оточується паніка і ти стаєш немов би ще в більшій паніці, ніж був і це неможливо передати словами. Це просто треба пережити самому, щоб зрозуміти як це, коли ти буваєш в паніці. Це навіть не страшно, це просто здається, що ти стоїш перед безліччю дверей і кожна з дверей є невірним шляхом. Це, тобто, така безвихідь виходить. Ти…куди б ти не пішов – все буде не так. Це от таке відчуття безвиході, неможливості знайти цього виходу – це просто, мабуть, одне з найжахливіших відчуттів, що може пережити сама людина. Приїхавши додому, ми також не сказали один одному ні слова, ні батьки, ні бабусі, ні рідні – ніхто! Просто у всіх отакий якихось…ну всі ми перебували в якомусь такому трансі, що ми просто робили те, що здавалось нам правильним в той час. Ми приїхали, розклали речі й почали збирати тривожні валізи. Чи хотіли виїхати за кордон? Напевне, ні. Ми свідомо розуміли, що там нас ніхто не чекає. Так, звісно, ми могли поїхати. Адже колись мій тато працював закордоном і залишився в гарних дружніх відносинах із роботодавцем, в якого він безпосередньо працював. Але ми знали, що ми там довго залишатись не зможемо, що ми просто не зможемо надовго залишити свій рідний дім – наше родинне гніздечко, яке ми будували, скільки я себе пам’ятаю. Нам…Напевне, ми б не змогли просто покинути ці наші рідні стіни, які тримають в собі та любов, і проблеми та все таке сімейне. Тому, за кордон ми не розглядали. Можливо, якби на Тернопільщині також велись воєнні дії, ми б переїхали кудись на Закарпаття. Хоча…Я сумніваюсь. Ми все одно б не покинули свій рідний дім. Батьки б точно залишились тут на місці, хіба мене б відправили кудись, як я вже казала, на Закарпаття. Хоча, я не впевнена, що я також би поїхала. Хоча не буду зарікатись, адже в таких ситуаціях неможливо передбачити як би ти вчинив, як би вчинили твої рідні – це просто неможливо передбачити. Ось зараз, минуло вже 30 днів війни й з кожним днем відчувається в душі таке заспокоєння, тобто, з кожним днем ти відчуваєш все більший спокій. Я не знаю чому, це неможливо так пояснити, але з кожним днем, з кожним днем вдома, з кожною перемогою наших ЗСУ вселяється якась частинка спокою в душу, в роздуми, в думки. З кожною позитивною, навіть маленькою новиною, серце кожного українця, напевне, наповнюється ще більшою надією в те, що ми переможемо цю війну. Адже не ми її започаткували, так скажемо, не ми її хотіли. Це хотіли наші вороги. Вони безжально наступили, безжально катували наш народ вже сотні років… І ось тут вони вирішили, що їм загарбати нас тепер. Та ні, не тут то було! Ми, українці, як були незламними, так і залишимось ними довіку. І неважливо яке це покоління: старе, середнє чи мале, всі ми одного духу, всі ми предки-козаки. Всі ми ті люди, які кістками ляжуть за свою країну. Ми не здамось, ніколи! Ми не здамось, ми будем добиватись того, щоб ми були самостійні, якими ми завжди були, хоч нас не визнавали. Та ми всім довели, що ми самостійні, що ми спроможні дати відсіч будь-яким силам. Просто, нашу незалежність, яку ми кров’ю проголосили у 91 році не забере в нас ніхто!!!. Ну ніхто в нас цього не забере, тому що ми свідомо знали, що ми хочемо, на що ми йдемо і задля чого ми це робимо. Наш президент, сьогоднішній, Володимир Зеленський просто людина з великої літери. Я мушу сказати це точно, мені навіть здається, що Він точно якийсь предок (в сенсі нащадок) козаків, одного з відомих козацьких ватажків. Він наповнений такою силою, такою снагою довести, що його держава варта кращого, що його держава – краща, сильніша, що вона незламна і ніколи не здасться. Він просто заставив всіх українців піднятися і стати горою за одну невелику мету – бути Україною. Хоча, чому це не велика мета? Це дуже велика мета для нас, українців. Багато інших країн, напевне, не розуміють нашої ситуації, хоча вони й помагають. Але…все ж вони не так це відчувають. Жодна з них не боролась за свою ідентифікацію та визнання так довго, так вистраждаймо, так по-справжньому як ми. Тому вони також мають пишатись тим, що на ринку – навіть, не на ринку – а на сонцеликих країн є така країна як Україна. Адже ми своїм вільнолюбством, ми своєю впертістю, натхненням і тим, що ми йдемо до кінця робимо нову історію. Ми показуємо приклад того, як сильно люди повинні любити свою країну. Мені так і хочеться запитати, чи ще хтось любить свою країну так, як українці Україну. Напевне, ні… Так от, вернімось до війни. Напередодні, ще 16 лютого в Україні майже відкрито говорили про можливе напад. І тоді Володимир Зеленський оголосив 16 лютого як День Єднання. І я скажу відверто, цей день був нам потрібен дуже сильно. Він нас об’єднав ще більше, ніж ми були об’єднані. Сотні міст тоді провели різноманітні акції об’єднання. І навіть ми, зокрема [ІНСТИТУЦІЯ] також проводив свою акцію. До прикладу, на лекції з психології ми зробили символічну тему єднання українців. На цьому занятті ми транслювали атрибути нашої символіки: прапори, герби. І, звісно ж, ми цитували вірші видатних поетів, таких як Костенко, Симоненко, Стус… Ми цією парою підняли дух собі і я думаю, що люди, які брали участь у цій акції єднання також підняли свій бойовий дух. Вони знову сповнились вірою в те, що наша Україна єдина і буде єдиною. Та все ж, якщо замислитись відверто, отак поринути у свою роздуми… я мимоволі пригадую, що, напевне, в ніч з 20 на 21 лютого мені снились великі чорні круки разом із воронами. Це все, що я пам’ятаю. Просто сила-силенна чорних круків і ворон. І мабуть, саме цей сон був якимось таким, що викликав занепокоєння. Він немов би сповіщав оцією своєю чорнотою про те, що щось наближається, що має щось статись погане. Я не надала цьому значення, але варто було. Можливо, я б уникнула тієї паніки, яка охопила мене 24 лютого. Можливо, якби я помітила цей факт, я б підготувала себе морально до того, що щось станеться і неважливо якого масштабу. Просто мені морально, напевне, було б легше. Проте, сказати напевне я не можу. До цього я не знала, що таке війна. Я читала про це лише на сторінках газет, книжок. Я знаю майже напам’ять історії…

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.