Testimony 1546

Testimony 1546

2023-03-19

We lived in the [CITY1] district in the village of [CITY2], which is 25 km from Kyiv on the [CITY3] highway. A week before the war, helicopters were flying, and there were many of them... my heart was not in the right place for some reason, and there was a feeling of anxiety. I was persuading my husband, to go to my mother in Western Ukraine. He refused and asked why, he said the child is small and this is just training, no one in the civilized world will start a war now… Then at dawn, there was a phone call from my mother: "Wake up, the war has started, tanks from Belarus have crossed the border, and there are explosions all over the country”. Then everything seemed to have faded away. Can this really happen? We gathered our strength and thought about what to do next and how to proceed? My mouth was dry and my head was in a fog. Our hands do not obey, but somehow, we gather our strength and packed the essentials. Our little one, is 1.5 years old and not fussy; somehow even he carries his toys in his bag like an adult. I try to remember exactly what I need and pack it but everything falls out of my hands and my husband helps and carries it to the car. When we were leaving the [CITY3] highway was crowded as everyone was trying to leave Kyiv as soon as possible. Millions of thoughts run through our minds during these 10 or 12 hours on the road. The sky was gloomy, flocks of black birds were flying, and in the distance near Rivne, smoke was visible. Then, I found out that the airport is on fire…what's next? I tried to monitor the news, looking for some excerpts or at least some information to put together a picture. After several days, I discovered my mother's heart was right. Columns of 40 units of tanks move along the [CITY3] highway, near our settlement, and shoot civilians trying to leave. They shoot cynically, moving in the oncoming lane at all of them indiscriminately. After a few more days, I learned that heavy fighting is taking place on the territory of our village, that our apartment buildings and the entire new massif have been destroyed as it was shot from tanks and hailstones, as well as the school and the maternity hospital. Now I have no home; this is bitter, sad, and indescribably painful. I just thank the Higher Powers that we stayed alive and did not sit for weeks with the child in the basements but just left instead. P.S. At this time, I thank God that our house is included in the reconstruction program (2024) because millions are needed for restoration. It's a pity that we can't live in it while we move around apartments so we are waiting…

Ми жили в [РАЙОН] районі в селі [МІСТО], що за [ВІДСТАНЬ] км від Києва по [ТРАСА] трасі. За тиждень до війни літали гелікоптери, їх було дуже багато...моє серце чомусь було не на місці, було почуття тривоги, вмовляла чоловіка, поїдьмо до мами, на Західну. Він, відмахнувся, навіщо, дитина маленька, куди ж їхати, це просто навчання, ніхто зараз в цивілізованому світі не буде починати війну... ...на світанку пролунав телефонний дзвінок від мами: "Прокидайтесь почалась війна, танки з Білорусі перетнули кордон, по всій країні вибухи"...все наче обімліло... Невже таке може статися?  Збираємося з силами, що робити далі?...Як далі діяти? Вуста пересохли, голова як в тумані... руки не слухаються, але якось збираємося з силами, спаковуємо найнеобхідніше. Малий, якому 1.5 рочки, не вередує, якось навіть по-дорослому носить свої іграшки до сумки.  Я намагаюся згадати про саме потрібне і складаю теж, все валиться з рук, чоловік допомагає, заносить до авто.  Виїжджаємо. [ТРАСА] траса переповнена...всі намагаються швидше виїхати з Києва... За всі ці 10 чи 12 годин в дорозі пробігають мільйони думок... небо похмуре...літають зграї чорних птахів, вдалині біля [МІСТО], видніється дим... дізнаюсь, що горить аеропорт...Що далі? Моніторю новини, шукаю якісь уривки, чи хоч якусь інформацію, щоб скласти картину докупи. ...Минає декілька днів і дізнаюсь, що таки материнське серце було праве. По [ТРАСА] трасі, поблизу нашого населеного пункту рухаються колони танків по 40 одиниць і розстрілюють цивільних, які намагаються виїхати... розстрілюють цинічно, рухаючись по зустрічній смузі...всіх і без розбору... ...Ще через декілька днів дізнаюсь, що на території нашого села точаться важкі бої, що наші багатоквартирні будинки та весь новий масив зруйнований...його розстріляли з танків та градів, як і школу та пологовий... ...У мене не має дому...гірко, сумно, невимовно болісно( Я лише дякую Вищим силам, що ми залишились живі та не сиділи тижнями з дитиною у підвалах, а просто поїхали... П.С. На цей час дякую Богу, що наш будинок потрапив до програми реконструкції (2024) бо потрібні мільйони на відновлення. Шкода, тільки, що жити в ньому не можна, поки перебиваємось по квартирах, чекаємо...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.