Testimony 1535

Title

Testimony 1535

Age Range / Віковий діапазон

Gender / Стать

Marital Status / Сімейний стан

Occupation Status / Окупованість територій

Forcibly Displaced / Переміщена особа

Date of Testimony / Дата опитування

2023-03-09

Date Range / Проміжок часу

War Testimony / Досвід війни

Like most people, until the 24th of February, I laughed at the offensive schedules circulating on Facebook, not believing this was possible in the civilized world. Still, all illusions were shattered on the night of the 23rd to 24th of February, when the constant noise of the redeployed aircraft kept me awake. The first arrivals in [CITY1] woke us up in the morning. I wanted to reassure myself that it was a strong, gusty wind that was making the gates slam and shaking the walls. My hand reached out to go to Facebook to read the news, although I already knew what I would read there. :( And the first post in the feed was by blogger [NAME2], who, living in America, informed me that my quiet, cozy [CITY1] was no longer quiet. Then there was panic, fear for my one-year-old son, loss of appetite, and a 2kg weight loss in the first 3 days. The windows were covered with pillows and taped over to protect ourselves at least from glass shards, and my husband and I took turns sleeping to avoid sleeping through the alarm. We slept with our clothes on so we could quickly hide in case of shelling and slept with our son in the cellar of our private house. We were even afraid to go out for a walk with the child during the day. Then there were the first tears for the dead, the first joy for the broken columns of enemy vehicles and the chills when relatives who fled from the missiles from Kyiv were occupied in the Kyiv region. The morning then began with tracking the evacuation corridors that the orcs refused to agree on for the residents of my relatives' village. And then, as they packed their lives into a suitcase in 10 minutes (the time the Ukrainian side gave when the corridor was agreed upon), we waited together for news of de-occupation. Thanks to the Ukrainian Armed Forces, we didn't have to wait long. Then came the news about [CITY2], [CITY3], [CITY4] and the hope that it was just a dream that would end with the dawn. The news from [CITY5] and Azovstal made the emotional rollercoaster even more violent. I was overwhelmed with pride at the position of my fellow citizens from the Kalush band at the Eurovision Song Contest. The same joy will be felt in the autumn when we see Azovstal's commanders alive in Turkey. And for a whole year, life is like just existing, when there are no more tears for losses, but only growing hatred for the enemy. After each convoy of vehicles with a soldier "on the shield”, you wonder whether it is possible to hate even more... It is possible, and you can pass on this hatred for centuries.
Як і більшість людей до 24 лютого сміялася з графіків наступу, які гуляли фейсбуком, не вірила що таке можливо в цивілізованому світі, але всі ілюзії розбилися в ніч з 23 на 24, коли не давав заснути безперервний шум авіації яку передислоковували. Під ранок розбудили нас перші прильоти в місті [МІСТО]. Хотілося заспокоїти себе що це сильний поривчастий вітер змушує гупати хвіртки та трясе стіни. Рука потягнулася зайти в фб почитати новини, хоча я вже здогадувалася що там прочитаю:( І перший же допис в стрічці був блогерки Каті Бльостки, яка живучи в Америці сповістила що мій тихий затишний [МІСТО] уже не тихий. Далі була паніка, страх за однорічного сина, втрата апетиту, схуднення на 2 кг за перші 3 дні. Вікна заставлені подушками й заклеєні скотчем, щоб вберегтися хоча б від уламків скла, сон почергово з чоловіком, щоб не проспати тривогу. Спали одягнені, щоб на випадок обстрілу швидко сховатися, спали з сином в погребі нашого приватного будинку, вдень боялися вийти погуляти з дитиною. Потім були перші сльози за вбитими, перша радість за розбиті колони ворожої техніки й мороз по шкірі коли родичі які втекли від ракет з Києва попали під окупацію в київській області. Ранок тоді починався з відстеження евакуаційних коридорів які орки відмовлялися погоджувати для жителів селища моїх родичів. А потім як вони зібрали своє життя в валізу за 10 хвилин (стільки часу дала на збори українська сторона коли коридор погодили) ми разом чекали новин про деокупацію.. Завдяки ЗСУ чекати довелося не довго. Потім були новини про Ірпінь, Бучу, Бородянку і надія на те що це просто сон, який закінчиться з настанням світанку. Ще більше розгойдалися емоційні гойдалки від новин з Маріуполя і про Азовсталь. Розпирала гордість від позиції земляків з гурту Калуш на Євробаченні. Така ж радість буде розпирати вже восени, коли побачимо командування Азовсталі живими в Туреччині. І цілий рік життя схоже на просто існування, коли вже нема сліз за втратами, а є тільки ненависть до ворога, що зростає. Після кожної колони автомобілів з воїном "на щиті" думаєш чи можна ненавидіти ще сильніше... Можна, і передати цю ненависть на століття.

Citation

“Testimony 1535,” Narratives of War, accessed November 11, 2024, https://now.omeka.net/items/show/1379.