Testimony 1533

Testimony 1533

2023-03-03

I should start with the fact that the war caught me in the hospital with a small child, where on the morning of 24 February, explosions were very noticeable; the windows and even our bed shook in the ward where we were lying. Being already in a stressful situation, I realized from the news and calls from my family that the war had started. I had 1000 thoughts in my head: like what to do, where to run... Panic broke out in the hospital; the nurses told me to pack all my belongings in bags and be ready to go to the basement anytime. I was gripped by fear, my hands were shaking, I was flipping through my phone, and I didn't know what I wanted to find there. A few hours later, the doctor discharged us home without having treated us properly. In the early days, like most people, we bought food and essential goods, stood in line at ATMs and did not know what would happen tomorrow. Then came the air raid alerts which were terrifying each time. I started taking sedatives because the more I went on, the more the news became disappointing. I had no thoughts of leaving. I can't imagine life without my family, no matter how wonderful this country is. Life then went on and we tried to help the terrorist defence as much as possible. We bought food and tried not to stand aside. The following difficult/stressful situation was the explosions in our city as we could hear them very clearly, and again we panicked, had terrible thoughts and nightmares. And, of course, we all know the situation of the lack of electricity. We had to live in the house at a temperature of 10 degrees, sometimes without water. It was hard because I have a small child, no gas in the house, and no alternative. The unknown was frightening, how long this situation would last and how global it would become was all unknown. But with all this, I never lost faith in victory. Now, my family and I are engaged in volunteering because three of our close relatives are fighting. We know the needs of the army, and we are working hard to bring our victory closer! The war taught me to appreciate the time spent with my loved ones, showed me who really surrounds me, weeded out some people and brought some into my life forever. Having lived for 30 years, I have never thought before that at night I would dream of missiles flying at me and my child one after another, that living in a time of such technological progress, our land would have to survive tragedies like [CITY1], [CITY2] and so on. The only question in my mind is: what else did people need? What is all this for? And most importantly, for what? In general, if I were to describe my general and everyday internal state in one word, it would be anxious…constantly. But we have no right to give up, because we have someone to live for.

Варто розпочати з Того, що війна мене застала в лікарні з маленькою дитиною, де зранку 24 лютого було дуже відчутно вибухи, в палаті де ми лежали, здригнулись вікна та навіть наше ліжко. Бувши й так в стресовій ситуації, з новин, дзвінків від рідних, я таки зрозуміла що розпочалась війна.... В голові 1000 думок, що робити, куди бігти... В лікарні почалась паніка, медсестри сказали зібрати всі свої речі в пакети та бути готовими спускатись в підвал в будь-який момент. Мене охопив страх, руки тремтять, гортаю телефон і сама не знаю що хочу там знайти....пройшло ще кілька годин, лікар нас виписує додому, недолікувавши. В перші дні, ми як і більшість людей скуповували продукти та товари першої необхідності, стояли в черзі до банкоматів та не знали що нас чекає завтра Далі почались повітряні тривоги, та кожного разу страхітливе їх сприйняття Почала приймати заспокійливі, тому що чим далі, тим більше новини ставали невтішні. Кудись їхати думок не виникало, не уявляю життя без своїх рідних, яка б це чудова країна не була. Життя продовжувалось, старались чим могли допомагати теробороні, купували продукти, старались не стояти осторонь... Наступною важкою та стресовою ситуацією були вибухи в нашому місті, їх нам було дуже чути, і знову паніка, знову страшні думки та нічні кошмари... Ну і звісно всім відома нам ситуація відсутність електроенергії... Прийшлось пожити в будинку при температурі +10 Інколи без води Було важко, через те що маленька дитина, а газу в будинку немає, альтернативи ніякої... І лякала невідомість, як надовго така ситуація затягнеться, і наскільки глобальною стане... Але при цьому всьому, ніколи не зникала віра в перемогу... Зараз із сім'єю займаємось волонтерством, оскільки три близькі нам людини, наші близькі родичі воюють, ми знаємо потреби армії, і плідно працюємо, наближаючи нашу перемогу! Війна навчила мене цінувати час проведений з близькими, показала хто насправді мене оточує, деяких людей відсіяла, а деяких привела в моє життя назавжди... Проживши 30 років, я ніколи раніше не замислювалась над тим, що вночі мені будуть снитись ракети, які одна за одною летять на мене з дитиною, що живучи в час такого технічного прогресу, наша земля повинна буде пережити такі трагедії як Буча, Гостомель і так далі... В голові тільки питання: чого ще людям не вистачало? Для чого це все? Заради чого? І саме головне за що? Загалом, якщо одним словом описати мій загальний і буденний внутрішній стан, то він є тривожний... Постійно... Але здаватись ми не маємо права, тому що є заради кого жити...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.