Testimony 1518

Testimony 1518

2023-03-19

I did not believe that the war would start. I didn't collect any bug-out bags; I didn't buy products for stock. Nothing. I just lived an ordinary life until //. My husband woke me up in the morning with the words, "Kyiv is under fire. War. Get up." The first thing I did was call my friend [CITY]. I was already crying and packing to go to the country. I was looking forward to the opening of shops and pharmacies. I ran but stood in line until lunch. Frozen. But then I didn't feel cold or hungry. Wild anxiety was in the air. Everyone ran... drove... I didn't even understand what it could be: planes, tanks, soldiers? I didn't understand anything then. Hastily gathered the child and went to the village. I thought it was safer there. My husband stayed at work. I apologized. We stayed in the village until mid-summer. I went to work and worked remotely a little. A volunteer center was opened at work. I worked there with a group of strangers. At the end of the summer, we returned to the city. And little by little, we learned to live in times of uncertainty. We survived the winter. It's been a year since this damn war started. Anxiety is less. I became somewhat stronger. A friend calls all the time abroad. I don't want to yet. We are relatively calm. And what will I do there? I want to live here. Now we don't even go to the shelter...somehow we got used to it, hardened. Hurts only for our boys. The pity is indescribable. I realized that I could kill... Kill a Muscovite. Or maybe it seems so. There is just a lot of hatred. We live. We help. Let's fight. We will win.

Я не вірила в те, що розпочнеться війна. Не збирала ніяких тривожних рюкзаків,не купувала продуктів на запас. Нічого. Я просто жила до .. звичним життям. Чоловік мене розбудив зранку зі словами "Обстріляли Київ. Війна. Вставай". Перше, що я зробила, це зателефонувала подрузі в [МІСТО]. Вона вже плакала і збирала речі їхати на дачу. Я чекала з нетерпінням відкриття магазинів і аптек. Побігла, але в чергах стояла до обіду. Змерзла. Але тоді я холоду і голоду не відчувала. Дика тривожність стояла у повітрі. Всі бігли...їхали...я навіть не розуміла, що може бути: літаки, танки, солдати? Я нічого тоді не розуміла. Похапцем зібрала дитину і поїхала в село. Думала, що там безпечніше. Чоловік лишився на роботі. Я ж відпросилася. В селі ми пробули до половини літа. Я їздила на роботу, трохи працювала дистанційно. На роботі відкрили волонтерський центр. Я працювала там. Гуртом з чужими людьми. В кінці літа ми повернулися до міста. І помало навчились жити у час тривоги. Пережили зиму. Вже рік пройшов з тих пір, як почалась ця клята війна. Тривожність менша. Я стала дещо сильнішою. За кордон подруга кличе весь час. Поки не хочу. В нас відносно спокійно. І що я там буду робити? Я хочу жити тут. Тепер навіть не ходимо в укриття...якось привикли, зачерствіли. Болить тільки за наших хлопців. Жаль невимовний. Я зрозуміла,що могла б вбити... Вбити москаля. А може це так здається. Просто ненависть велика. Живемо. Допомагаємо. Боремось. Переможемо.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.