Testimony 1512

Testimony 1512

2023-03-18

Shortly before the war, my father died, and then my husband's mother. Now the thought does not leave me: it is good that they did not learn about the events of February , , and all the ones that followed - in [CITY], [CITY], [CITY], [CITY]... It is terrible that they died, but the war seems to facilitate their departure, which is wrong. I constantly remember the murdered people, children and mothers in the basement - it's challenging, and I feel sorry for them, but I can't change anything. My friends and I feel powerful and destructive feelings due to personal hatred of the attackers. After all, we consider ourselves humane and good, and now more and more often, the main feeling is injustice, anger, and the desire to take revenge on enemies. My heart breaks for those people who have suffered losses. These people lived, prepared for something good, whitewashed their houses, washed the windows, and then suddenly, they stayed on the burning ground and had to bury their relatives there. I can't watch and listen to the news without tears, but at the same time, I can't listen either: it has become a habit to scroll through the news feed in the middle of the night, and if during the day, I miss some events at the front due to being busy at work, I feel guilty. The guilt is heavy because of everything: I can't be in the ranks of the defenders, I can't help physically as a volunteer because of my disability, we barely make ends meet financially, so I can't contribute much to the Armed Forces. I don't even go to the hospital to be treated because I think the fighters need more beds now. It also bothers me a lot that I have distant family, classmates, and fellow students in Russia. I don't communicate with them, but I consider myself guilty for not telling the truth back then, in . I tried, but it was almost impossible to talk to them. It was incredibly unpleasant to learn that the third cousin had gone to the Crimea on vacation: yes, as if she could not do this before. Yes, as if the little green men and the war in my country bring her pleasure. It is incredibly disgusting to think my distant relatives could be among the attackers. And at the same time, my closest relatives - my daughter and my granddaughter - are forced to stay in another very distant country. It's hard for them, and I can't do anything to help. Even my little granddaughter I have never held in my arms. I try not to express my sadness; I hide tears even from those closest to me because I am lucky to live in a remote town, so I should be happy, but I have not experienced joy for a long time because it is impossible to be happy when there is trouble in the country. I believe in victory, but the road to it is still brutal and bloody. And every day in our region, soldiers are buried, widows and orphans remain. How difficult it will be for us to restore our Motherland…

Незадовго до війни помер мій батько, а потім – мати мого чоловіка. Тепер мене не полишає думка: добре, що вони не дізналися про події лютого р і всі наступні – у [МІСТО], [МІСТО], [МІСТО], [МІСТО]… Це погано, що вони померли, але війна ніби полегшує їхній відхід, а це неправильно. Постійно згадую замордованих людей, діток і породіль в підвалі – це надзвичайно важко, і шкода їх, але змінити нічого не можу. Надзвичайно сильні і деструктивні відчуття через особисту ненависть до нападників відчуваю я і мої друзі. Адже ми вважали себе гуманними, добрими, а тепер усе частіше головне відчуття – несправедливість, злість, бажання помсти ворогам. Крається серце за тих людей, що зазнали втрат. Це ж люди жили, готувалися до чогось доброго, білили до паски хати, мили вікна, а потім одномоментно залишилися на згарищі і там же мусили ховати своїх рідних. Не можу без сліз дивитися і слухати новини, але водночас і не слухати не можу: вже стало звичкою серед ночі гортати стрічку новин, а якщо протягом дня пропускаю через занятість на роботі якісь події на фронті, відчуваю провину. Провина тяжіє через усе: я не можу бути в лавах захисників, не можу допомогти фізично як волонтерка через мою інвалідність, ми ледве зводимо кінці з кінцями фінансово, тому я не можу багато донатити на ЗСУ. Я навіть не лягаю в лікарню, щоб підлікуватися, бо думаю, що бійцям потрібніші зараз ліжко-місця. Мене дуже мучає також, що в росії в мене є далека родина, однокласники, однокурсники. Не спілкуюся з ними, але вважаю себе винною, що не донесла правду тоді, у р. Намагалася, але говорити з ними практично неможливо. Особливо бридко було дізнатися, що троюрідна сестра з рашки поїхала відпочивати в Крим: так, начебто раніше вона цього не могла зробити. Так, ніби зелені чоловічки і війна в моїй країні приносять їй задоволення. Неймовірно бридко думати, що в числі нападників можуть бути мої далекі родичі. А разом з тим мої найрідніші – дочка і онука – вимушені перебувати в іншій, дуже далекій країні. Їм важко, і я нічим не можу допомогти. Навіть мою крихітку-онуку я ще жодного разу не тримала на руках. Намагаюсь не виказувати свій сум, ховаю сльози навіть від найближчих, бо мені пощастило жити у тиловому містечку, отже, я маю радіти, але радості не переживала вже давно, бо неможливо радіти, коли в країні біда. Вірю в перемогу, але знаю, що шлях до неї ще овгий і кривавий. І щодня в нашій області ховають воїнів, залишаються вдови і сироти. Як же важко буде нам відновлювати нашу Батьківщину...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.