Testimony 1503

Testimony 1503

2023-03-03

It is worth starting with the fact that the war found me in the hospital with a small child, where on the morning of February , explosions were very noticeable; in the ward where we were lying, the windows and even our bed shook. Being already in a stressful situation, from the news and calls from relatives, I did understand that the war had begun... There were , thoughts in my head, what to do, where to run... Panic began in the hospital; the nurses told me to pack all my things in packages and be ready to descend into the basement at any moment. I was overcome with fear; my hands were shaking, I was flipping through my phone, and I didn't know what I wanted to find there... a few more hours passed, and the doctor discharged us home with a deficiency. In the early days, like most people, we bought groceries and essential goods, stood in line at ATMs and did not know what tomorrow would bring. Then the air alarms began, and each time their perception was frightening. I began to take sedatives because the further, the more disappointing the news became. There was no thought of going somewhere; I can't imagine life without my relatives, no matter how wonderful this country is. Life went on; we tried our best to help the Territorial defence, we bought food, and we tried not to stand aside... The following difficult and stressful situation was the explosions in our city; we could hear them a lot, and again panic, scary thoughts and nightmares... Well, and of course, we all know the situation - lack of electricity... We had to live in a house at a temperature of +, sometimes without water. It was difficult because there was a small child, and there was no gas in the house; there was no alternative... And the unknown was frightening, how long such a situation would drag on, and how global it would become... But despite all this, the belief in victory never disappeared. Now my family and I are volunteering because three people close to us, our close relatives, are fighting; we know the needs of the army, and we are working fruitfully, bringing our victory closer! The war taught me to appreciate the time spent with loved ones, showed me who surrounds me, weeded out some people, and brought some into my life forever... Having lived for years, I had never before thought about the fact that at night I would dream of rockets that, one by one, they fly at me with a child that living in a time of such technological progress, our land will have to survive such tragedies as Bucha, Hostomel and so on... The only question in my head is: what else did people lack? What is all this for? For what? And most importantly, for what? If one can describe my general and everyday internal state in one word, then it is disturbing... Constantly... But we have no right to give up because we have someone to live for…

Варто розпочати з того, що війна мене застала в лікарні з маленькою дитиною, де зранку лютого було дуже відчутно вибухи, в палаті, де ми лежали, здригнулись вікна та навіть наше ліжко. Будучи і так в стресовій ситуації, з новин, дзвінків від рідних, я таки зрозуміла, що розпочалась війна.... В голові думок, що робити, куди бігти... В лікарні почалась паніка, медсестри сказали зібрати всі свої речі в пакети і бути готовими спускатись в підвал в будь-який момент. Мене охопив страх, руки тремтять, гортаю телефон і сама не знаю, що хочу там знайти... пройшло ще кілька годин, лікар нас виписує додому, недолікувавши. В перші дні, ми як і більшість людей скуповували продукти та товари першої необхідності, стояли в черзі до банкоматів та не знали, що нас чекає завтра. Далі почались повітряні тривоги, та кожного разу страхітливе їх сприйняття. Почала приймати заспокійливі, тому що чим далі, тим більше новини ставали невтішні. Кудись їхати думок не виникало, не уявляю життя без своїх рідних, яка б це чудова країна не була. Життя продовжувалось, старались чим могли допомагати теробороні, купували продукти, старались не стояти осторонь... Наступною важкою та стресовою ситуацією були вибухи в нашому місті, їх нам було дуже чути, і знову паніка, знову страшні думки та нічні кошмари... Ну і звісно всім відома нам ситуація – відсутність електроенергії... Прийшлось пожити в будинку при температурі +. Інколи без води. Було важко, через те що маленька дитина, а газу в будинку немає, альтернативи ніякої... І лякала невідомість, як надовго така ситуація затягнеться, і наскільки глобальною стане... Але при цьому всьому, ніколи не зникала віра в перемогу... Зараз із сім'єю займаємось волонтерством, оскільки три близькі нам людини, наші близькі родичі воюють, ми знаємо потреби армії, і плідно працюємо, наближаючи нашу перемогу! Війна навчила мене цінувати час проведений з близькими, показала, хто насправді мене оточує, деяких людей відсіяла, а деяких привела в моє життя назавжди... Проживши років, я ніколи раніше не замислювалась над тим, що вночі мені будуть снитись ракети, які одна за одною летять на мене з дитиною, що живучи в час такого технічного прогресу, наша земля повинна буде пережити такі трагедії як Буча, Гостомельі так далі... В голові тільки питання: чого ще людям не вистачало? Для чого це все? Заради чого? І саме головне за що? Загалом, якщо одним столовом описати мій загальний і буденний внутрішній стан, то він є тривожний... Постійно... Але здаватись ми не маємо права, тому що є заради кого жити...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.