Testimony 1493

Testimony 1493

2023-02-23

Since the beginning of the war, we ran to the basement at every alarm. I took charge of my neighbour and knocked on her door when she was worried. Once there was a warning of a severe rocket attack, we ran to the bomb shelter with a warm blanket because it was winter, and we did not know if we would have to spend the night there. Suddenly she turned pale and began to suffocate. I took the bag from her and helped her get to the bomb shelter. She was found to have a sick heart, and soon she died... She was younger than me. Sometimes I think I hear her steps behind the wall... A poet friend of mine wanted his poems to become songs. The youth of the theatre studio and I recorded "Combat Diaries" to support the military. There were poems, songs, and humorous skits. We tried to support them at least that way. Then melodies began to come to me... we picked up chords and recorded songs in the studio with the children. Then I forwarded the recording to the Poet. He was silent for a long time. Then a message arrives: "I'm happy." I cried... the children thanked me for the opportunity to fulfill the dream of being a fighter. One day our director did not come to the performance. Everything was ready, and the children were on stage, but she was not there. She went to visit her daughter abroad. Everyone cried. A sense of loss and injustice... I was looking for armour and berets for a familiar fighter. I asked all the acquaintances and volunteers. In the end, they found it and brought it to me. I held them in my hands and felt indescribable happiness as if I had won a million. Happiness that this armoured car will save another life... A military comrade complained that sitting on the ground or pallets is uncomfortable, and the chairs break because you can't hang a bulletproof vest on them. They don't hold up. I sent him a sturdy folding chair. And I poured blueberries into a thermos. It was heard that all the boys were eating the berries and giving thanks, remembering their native forests. To tears... I am working with a military author who is writing a book. His wife is grateful that his thoughts are occupied with creativity, and he does not lose heart. Somehow I write in Signal: "Hello, how are you?" "Hello, [NAME]," he flies back. I wrote: "You already crossed me for the second time..." "I'm sorry, - he writes, - my brother was injured, my hands are shaking..." It's you who forgive me... Howl... A few days later - he writes again: "Remember, your brother was injured? And all his sworn brothers were covered... No one survived..." So, was he lucky with the injury? I cried and prayed for their souls. I put a candle... I worked with immigrants. They painted Victory. At some point, a woman from [CITY] broke down in tears, remembering what she had gone through... she calmed down and prayed for forgiveness. Later, at the next session, she was already smiling and positively charging others. Maybe I live for something...

З початку війни ми бігали в підвал при кожній тривозі. Я взяла шефство над сусідкою, стукала їй, коли була тривога. Одного разу було попередження про серйозний ракетний удар, ми бігли в бомбосховище, вона з теплою ковдрою, бо була зима, і ми не знали, чи не доведеться там ночувати. Раптом вона зблідла, почала задихатися. Я забрала в неї сумку і допомогла дістатися бомбосховища. У неї виявилося хворе серце, а невдовзі вона померла… Вона була молодша за мене. Іноді здається, що я чую її кроки за стіною… Мій друг-поет хотів, щоб його вірші стали піснями. Ми з молоддю театральної студії записували “Бойові щоденники” для підтримки військових. Там були вірші, пісні, гумористичні сценки. Намагалися хоч так підтримати. Потім мені стали приходити мелодії… ми підібрали акорди, записали пісні на студії разом з дітьми. Потім я переслала запис Поетові. Він довго мовчав, потім приходить повідомлення: “Я щасливий”. Я плакала… діти дякували за можливість здійснити мрію бійця. Одного дня наша режисерка не прийшла на виставу. Усе було готово, діти на сцені, а її не було. Поїхала до доньки за кордон. Плакали всі. Відчуття втрати і несправедливості… Шукала броник і берці для знайомого бійця. Напрягла всіх знайомих, волонтерів. Врешті знайшли і привезли мені. Я тримала їх в руках і відчувала невимовне щастя, ніби виграла мільйон. Щастя, що цей броник збереже ще одне життя… Товариш-військовий скаржився, що сидіти на землі чи на піддонах незручно, а стільці ламаються, бо не можна на них повісити броник, не витримують. Відправила йому міцний розкладний стілець. А в термос насипала ягід чорниці. Прийшло голосове, що ягоди їли всі хлопці і дякували, згадували рідні ліси. До сліз… Працюю з автором-військовим, який пише книгу. Дружина його вдячна за те, що його думки зайняті творчістю, і він не занепадає духом. Якось пишу в Сигнал: “Привіт, ти як?” “Привіт, [ІМʼЯ]”, - прилітає у відповідь. Пишу: “Ти вже мене другий раз перехрестив…” “Вибач, - пише, - брата поранило, руки тремтять…” Це ти мені пробач... Реву… Через кілька днів - знову пише: “Памʼятаєш, брата поранило? А всіх його побратимів накрило… Ніхто не вижив…” Отже, з пораненням пощастило? Плакала, молилася за їхні душі. Свічку поставила… Працювала з переселенцями. Малювали Перемогу. В якийсь момент жінка з [МІСТО] розплакалась, згадавши, через що пройшла… заспокоїла, промалювали прощення. Згодом на наступній сесії вона вже усміхалась і заряджала позитивом інших. Може, не дарма живу…

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.