Testimony 1483

Testimony 1483

2023-02-15

Good evening. I am a single mother of three young children. I was born and lived in the Odesa region. Before the war, I worked in a supermarket and could provide for my children at least minimally and stably. It so happened that I am raising them alone. The war began. To be honest, we immediately did not believe and could not even imagine that these were enemy missiles and not our planes. The realization of the war came after - days. And then we hoped for quick negotiations and peace, but... In the first days, a controlled panic began after seeing the videos from other regions, but when it "started" here... At first, we were afraid of landing from the sea, and thank God. It did not happen. Then there were thoughts that the Odesa region might not be bombed since it is a historically expensive city, a pearl by the sea. But the degree of violence began to escalate, and I was shocked by the weapons used!!! Missiles, aircraft, warships... we have seen this only in the movies. At the beginning of March, it became clear that there would be problems with the work. The bosses hinted to us to "hold on to the workplace" and began to add working hours, including them in the same salary. There was no way out; I had to continue working and feeding my family. The turning point came when the enemy aircraft struck two missiles on the object m from our house. After hearing the sound of the plane, I suddenly remembered that we had "the sky is closed" and somehow covered my youngest son ( years old) automatically. After the flash, the panes and the window frame flew out. I carefully removed the debris from the child's face and ran into the corridor. The plane flew towards the sea. The eldest son ( years old) said it flew to the second event. I barely had time to lead my daughter ( years old) into the corridor when a second explosion rang out. The elder and I did not have time. We were thrown a little and fell to the floor. The time is :! We didn't sleep anymore. I somehow put the children to bed and waited until morning. Problems started immediately with work. Several girls were fired, and their duties were distributed among the rest. Aid began to be paid with long delays, and it began to look like bullying due to the rapid rise in prices and the rise in the dollar rate, to which everything is tied. We switched to pasta and rice, which were the most affordable. I understand that many people have lost their homes and lives! Then came the period of the ill-fated bridge in [CITY]. The rockets hit it twice a week, and we live next door. After the explosions near our house, my youngest son started stuttering. I cried many nights because of it. The situation is that I am an orphan. My mother died of cancer when I was , and I buried my father on March during the war. Our children grew up early! My eldest son and daughter helped me with everything I needed. They looked after the younger brother, cleaned, and prepared food. Then the drones left, and the worst thing was the blackout due to enemy strikes. Because I have three school students. And if the older ones learn the study plan from distance learning, the younger one is in the second grade, and it's just horror, not learning. I have thought about leaving Ukraine many times, but I have nowhere to go with my three children, and most importantly, I have nothing to do. I need money for this. And in other respects, like almost all Ukrainians, we tolerate and hope for the Armed Forces' victory!!! Everything will be Ukraine!

Добрий вечір. Я самотня мати трьох неповнолітніх дітей. Народилася та проживаю в Одеській області. До війни я працювала в супермаркеті і хоч мінімально та стабільно могла забезпечити дітей. Так склалося, що я виховую їх сама. Почалась війна. Чесно кажучи, ми відразу не повірили і навіть не могли уявити собі, що це ворожі ракети, а не наші літаки. Усвідомлення війни прийшло через - дні. І то ми сподівалися на швидкі переговори та мир, але... У перші дні почалася контрольована паніка, побачивши відеоролики з інших областей, але коли "почалося" у нас .... Спочатку ми боялися десанту з моря, і Слава Богу не сталося. Потім проскакували думки, що Одеська область може не бомбити, оскільки історично дороге місто, Перлина біля моря. Але ступінь насильства стала зашкалювати і я була в шоці від озброєння, що застосовується!!! Ракети, авіація, військові кораблі... таке ми бачили лише у кіно. На початку березня стало зрозуміло, що намічаються проблеми з роботою. Нам начальство натякнуло, що "тримайтеся за робоче місце" і почало додавати робочий годинник, включивши їх у ту ж зарплату. Виходу немає, довелося продовжити працювати, треба годувати сім'ю. Переломний момент настав, коли ворожий літак завдав два ракетні удари по об'єкту в м від нашого дому. Почувши звук літака, я раптом згадала, що у нас "небо закрите" і якось на автоматі накрила молодшого сина ( років). Після спалаху вилетіли шибки та рама вікна. Я акуратно прибрала уламки з обличчя дитини і побігла в коридор. Літак відлетів у бік моря. Старший син ( років) сказав, що це він полетів на другий захід. Я ледве встигла завести в коридор доньку ( років), як пролунав другий вибух. Ми зі старшим не встигли. Нас трохи підкинуло, і ми впали на підлогу. Час :! Більше ми не спали. Я якось вкладала дітей, а сама чекала до ранку. З роботою одразу почалися проблеми. Звільнили кілька дівчаток, а їхні обов'язки розподілили між рештою. Допомогу почали виплачувати з великими затримками, та й та стала виглядати знущанням, через стрімке зростання цін і зростання курсу долара, до курсу якого все прив'язано. Ми перейшли на макарони та рис, вони були найдоступнішими для нас. Я розумію, що багато хто втратив вдома і життя! Потім настав період злощасного мосту у [МІСТО]. Щотижня по два рази по ньому били ракетами, а ми поряд живемо.Після вибухів поряд із нашим будинком мій молодший син почав сильно заїкатися. Я через це багато ночей проплакала. Ситуація у тому, що я сирота. Моя мама померла від раку, коли мені було років, а батька я поховала березня під час війни. Наші діти подорослішали завчасно! Мої старший син та дочка допомагали мені з усім, що потрібно. Дивилися за молодшим братом, прибирали, готували їсти. Потім пішли безпілотники, і що найгірше, це відключення світла через удари ворога. Бо маю трьох школярів. І якщо старші засвоюють навчальну програму з дистанційки, то молодший у другому класі і це просто жах, а не навчання. Я багато разів думала про те, щоб виїхати з України, але мені з трьома дітьми нікуди, та й найголовніше нема за що, потрібні гроші для цього. А в іншому, як майже у всіх українців – терпимо і сподіваємось на перемогу ЗСУ!!! Все буде Україна!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.