Testimony 139

Testimony 139

2022-06-03

This war did not start in February , but in . Even then, I was afraid of explosions and jumped from loud sounds in a peaceful city. After leaving the DPR zone, I greeted the yellow-blue flags of our country with tears... And this year, complete horror began. It seemed like a bad dream. Every day prolonged to the hour when it was necessary to start closing the windows for light masking, and at night to be anxiously under the wail of sirens, ready to jump into the basement and drag there my -year-old mother, who survived the German-fascist invasion as a child. She said that the Germans were enemies, but they were kind to the children, they even gave them candy. Different from razis-beasts. There is nothing human or civilized in them, nothing holy.. Our city shuddered from the explosions on February , , no one believed that this could happen in the st century, that this is not a dream, and if it is a stupid dream, then everything will surely end soon... it cannot be!! Everyone was glued to the news, soul was crying and we couldn't find a place for ourselves. Then the children stopped going to school, because it was already dangerous, because the Razis bombed populated cities. Doctors, transport drivers, bread bakers, communal services - thank God - continued to work, this added some meaning to life in a front-line location. Refugees from cities that had already lost their homes began to arrive. Our townspeople immediately began to take down clothes and food from their stocks, volunteers who had been weaving camouflage nets for years, or preparing goodies for the front and did not stop their work. Now all of Ukraine, which since was not so concerned about the problems in the East, suddenly felt all the bitterness of the situation and now joined together to help the army. resistance. they were going to the military commissariat. The louder the explosions near our city, the more people began to flee away from the war. And soon, "gifts" from our neighbours - the Razis - arrived, they destroyed our high-rise buildings, and then, when thousands of people, mostly women and children, who were waiting for the evacuation train to Lviv gathered at the railway station, the enemies directed a rocket into the crowd! ...Children died there...my colleagues... There is nothing good about these inhumans who only go to war with their neighbours, they cannot bring any progress or development...they only know how to kill and steal! And then lie. Lying, calling it black and white, brazenly distorting the facts, it simply does not fit in the head! Forced to leave home, I, my grandson, my daughter, squint and miss. And you don't need anything else - good food or fashionable clothes, entertainment or a nice movie...nothing! We just want peace, to go home, to our city... time has stopped, the days have turned black, we can't hear children's laughter. May this war and all those who came to our Earth be cursed. Glory to Ukraine!

Ця війна не з лютого почалась, а ще . Ще тоді я лякалась вибухів і підскакувала від гучних звуків у мирному місті. Виїхавши з зони днр, я сльозами зустрічала жовто-блакитні прапори нашої країни... А цього року почався суцільний жах. Це здавалось дурним сном. Кожен день тягнувся до години, коли треба починати закривати вікна на світломаскування, а ніч тривожно перебувати під виття сирен з готовністю скочити в підвал та стягти туди свою -річну маму, що вже в дитинстві пережила німецько-фашистську навалу. Вона казала, що німці вороги, але до дітей відносились прихильно, навіть цукерки давали. Відмінно від рашистів – звірів. В них немає нічого людського чи цивілізованого, нічого святого.. Наше місто здригнулось від вибухів .., ніхто не вірив, що це може статися у ХХІ сторіччі , що це не сон. А якщо і дурний сон, то все обов'язково скоро скінчиться… так не може бути!! Всі прикипали до новин, душа плакала і не знаходили собі місця. Тоді діти перестали ходити до школи, бо це вже було небезпечно, адже рашисти бомблять саме людні міста. Лікарі, водії транспорту, пекарі хліба, комунальні служби – слава Богу, - продовжували працювати, це додавало якогось сенсу житті в прифронтовому місці. Почали прибувати біженці з міст, що вже втратили своє житло. Наші містяни зразу стали зносити одяг, їжу із своїх запасів, волонтери, що вже років плели сітки маскувальні, чи готували смаколики на фронт і не припиняли своєї роботи. Тепер і вся Україна, що з не дуже так переймалась проблемами на Сході, раптом відчула всю гіркоту ситуації, тепер дружно включились в допомогу армії, сама бачила як йшли батько й син, чоловік під років в окулярах та худенької статури але сильного духу, готовий чинити опір. Вони йшли до військкомату. Чим гучніше лунали вибухи поруч з нашим містом, тим більше людей стало тікати подалі від війни. А невдовзі вже прилетіли і "подарунки" від сусідів-рашистів, вони розбивали наші висотні будинки, а потім, коли на залізничному вокзалі зібралися тисячі людей, в більшості жінки та діти, що чекали евакуаційний потяг до Львова , вороги скерували ракету в самий натовп! ... Там загинули діти... мої колеги... У цих нелюдів, що йдуть тільки війною до сусідів, нема нічого доброго, вони не можуть нести якийсь прогрес чи розвиток… Вони знають тільки вбивати і красти! А потім брехати. Брехати називаючи чорне - білим, нагло перекручувати факти, це просто не вкладається в голові! Вимушено покинувши домівку я, мій онук, донька, журимося і тоскуємо. І не треба нічого більше – гарної їжі чи модного одягу, розваг чи приємного фільму… нічого! Тільки хочемо миру, додому, в своє місто... час зупинився, дні почорніли, не чути дитячого сміху. Хай буде проклята ця війна і всі, хто прийшли на нашу Землю. Слава Україні!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.