Testimony 1471

Testimony 1471

2022-11-07

Although I don't want to remember at all, I remember that anxious morning well: at in the morning, a phone call wakes me up from sleep, and the boy's voice comes into the receiver: "War, are you sleeping???". It's like in a fog in my head, but suddenly my mother knocks on the door with the words, repeating them every time: "Daughter, stand up - WAR"... Despite the darkening of my eyes, I quickly jumped to my feet, meanwhile checking social networks to see what was going on media or "influential" people write. Panic and fear took hold of the body, and then, looking at the clock - connected to the pair, although one single word floated in the head: "WAR!!!". Not having sat down for even half a couple, she went to the store to "buy" groceries. I remember those shots when people rowed everything from the counters and panicked when something was missing. On the very first day, my mother and brother and I packed alarming backpacks - one with food, the other with personal belongings and valuables. For the first days, I didn't sleep at all; I didn't let my "housemates" make the beds or relax. However, mine was enough for two days, and then I was alone; I did not sleep, as they say, "guarding" my own... On the tenth day of the war, a neighbour came and offered to go to Poland, and at that moment, a realization came to me - whatever happened, I would not leave the house; I am much calmer than in the rear, where there are constant explosions and alarms. I realized that it is calmer here than there; we have to learn to live despite such circumstances: help the armies as much as we can, monitor the information front, and analyze any information. Now I perceive information much more calmly; I analyze what is necessary for modern life. I am most worried about my friends and relatives who are at the front or live on the "hotlines." I am thrilled when I receive news from our soldiers that they are alive and well. At least, it is more peaceful to live this way and to know that our work is not in vain. And my environment no longer reacts to all events the same way as in the first days of the war. And this, as I later realized, significantly affects my well-being. Therefore, now, every morning, I expect the same call that was on the morning of February : "We WON. Are you sleeping???"

Хоч взагалі не хочеться згадувати, та я добре пам’ятаю той тривожний ранок: ранку, телефонний дзвінок пробуджує від сну і в трубку голос хлопця: «Війна, а ти спиш???». В голові як в тумані, але раптом – мама стукає у двері зі словами, щоразу їх повторюючи: «донечко, ставай – ВІЙНА»… Я, незважаючи на потемніння в очах, швидко зірвалася на ноги, тим часом перевіряючи соціальні мережі, що про це пишуть ЗМІ чи «впливові» люди. Паніка, страх охопили тіло, та тоді, глянувши на годинник - під’єдналася на пару, хоч в голові витало одне єдине слово: «ВІЙНА!!!». Не просидівши й половини пари, зібралася до магазину «закупитися» продуктами. Пам’ятаю ті кадри, коли люди гребли все з прилавок і панікували, коли чогось не було. В перший же день ми з мамою і братом зібрали тривожні рюкзаки – один з їжею, інший – особисті речі, дорогі цінності. Перших дні я взагалі не спала, не дозволяла «домашнім» розстеляти ліжок, розслаблятися. Щоправда, моїх на два дні вистачило, далі я вже сама, не спала, як то кажуть, «сторожувала» своїх… На десятий день війни прийшла сусідка, яка запропонувала виїжджати в Польщу, та в той момент до мене прийшло впізнання – що б не трапилося, домівку не покину, в мене набагато спокійніше ніж в тилах, де постійні вибухи, тривоги. Усвідомила, що в нас спокійніше, ніж там, треба вчитися жити попри такі обставини: допомагати чим можемо армії, стежити за інформаційним фронтом, аналізувати будь-яку інформацію. Зараз я набагато спокійніше сприймаю інформацію; аналізую, що саме потрібне для сучасного життя. Найбільше хвилююся про своїх знайомих і рідних, які знаходяться на фронті, або живуть на «гарячих лініях». Дуже тішуся, коли отримую звістку від наших воїнів(-ок), що вони живі-здорові. Принаймні, так спокійніше жити і знати, що наша праця не марна. Та й моє оточення вже не так реагує на усі події, як в перші дні війни. А це, як я згодом збагнула, дуже впливає на моє самопочуття. Тому, зараз, кожного-кожнісінького ранку, очікую такого ж дзвінка, який був лютого зранку: «ми ПЕРЕМОГЛИ, а ти спиш???»

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.