Testimony 1467

Testimony 1467

2022-11-07

I had the strength to write about my experience, and I didn't know where to start. It is still worth starting from the first days of the war. Yes, it was difficult. Yes, it hurt. And... yes, it was terrifying. I woke up. It was am on the clock. I thought I had fallen asleep again with a foreign group, but, as usual, I simply confused it with another group. When I opened a dialogue with my classmates, I instantly understood that my missed pair was the last thing that should bother me now. "Full-scale Russian invasion of Ukraine," "Huge queues of refugees from Ukraine at the border with Poland," and "A war has begun in Ukraine." What happened that everyone was afraid of, but in the st century, no one expected. After all, what kind of war is there in the modern world? Over all these years, we simply forgot who our ancestors asked us to beware of... It is worth noting that since the first days of the war, my emotional and moral state has shaken considerably. I began to fall asleep for a long time and wake up from any noise; I could not concentrate. Also, my heartbeat became very irregular. I was worried not so much for myself but for my family and the military, who are now defending the country and correcting the mistakes of generations. It was excruciating in the first days to watch the fighting, post videos and photos of the victims, destroyed houses, schools, kindergartens... I can say that I held on pretty firmly until the end. But there were often moments when I simply closed myself in the room so that no one could see and allowed myself to cry. I really don't like this business, but during the war, my attitude towards demonstration and manifestation of emotions changed a little. Today, I can no longer be afraid of explosions and the sound of sirens. My group mates and I calmly and quickly go down to the shelter, where we still spend some time in pairs because the most crucial thing in this war is the understanding that the orcs want to take away not only our land but also our culture and language. And therefore, like no one else, I must diligently study my language, art, history and its formation. It is essential not to give up now, so I regularly try to inform the Armed Forces, and I believe in them, in our victory. I also realized that stress and panic attacks decrease when I spend time with my mother, visit my grandmother, and talk to friends who are currently either in hot spots or abroad because of this terrible war. Finally, I would like to add that I am very grateful that there really are people who collect such material and distribute it. Thank you very much!

Сіла писати свій пережитий досвід і не знаю, з чого почати. Думаю, все таки варто починати з перших днів війни. Так, було важко. Так, було боляче. І.. так, було надзвичайно страшно. Я проснулася. На годиннику була ранку. Я подумала,що знову проспала іноземну,але я ,як завше,просто сплутала її з іншою групою. Коли я відкрила діалог з одногрупницями, то миттю зрозуміла,що моя пропущена пара-це останнє,що б мене мало зараз турбувати. «Повномаштабне вторгнення росії в Україну», «На кордоні до Польщі величезні черги біженців з України», «В Україні почалася війна». Сталося те,чого всі боялися, але в столітті ніхто не очікував. Адже яка війна в сучасному світі? За всі ці роки ми просто забули, кого нас просили остерігатися наші предки… Варто зазначити, що з перших днів війни мій емоційний та моральний стан значно похитнувся. Я стала довго засинати та прокидатися від будь-якого шуму, не могла сконцентруватися. Також моє серцебиття стало дуже нерівномірним. Я переживала не так за себе, як за свою сім’ю та військових, які зараз боронять країну і виправляють помилки поколінь. Дуже боляче було в перші дні спостерігати за бойовими діями, постити відео та фото жертв, зруйнованих будинків, шкіл, дитсадків… Я можу сказати,що досить твердо трималася до останнього. Але часто бували моменти,коли я просто закривалася в кімнаті, щоб ніхто не бачив, і дозволяла собі поплакати. Дуже не люблю це діло, але під час війни моє ставлення до демонстрації і прояву емоцій трохи змінилося. На сьогоднішній день я вже можу не налякатися вибухів та звуків сирен. Ми з одногрупницями спокійно і оперативно спускаємося в укриття, де інколи все таки проводимо пари, тому що головне у цій війні- розуміння того, що орки хочуть забрати не лише нашу землю, але й культуру і мову. А отже, я як ніхто повинна старанно вивчати свою мову, мистецтво, історію і її становлення. Дуже важливо зараз не опускати руки, тому я регулярно намагаюсь донатити на ЗСУ і вірю в них, в нашу перемогу. Також я зрозуміла, що стрес і панічні атаки меншають тоді,коли я проводжу час з мамою, заходжу до бабусі в гості, спілкуюся з подругами та друзями, які зараз або в гарячих точках,або закордоном через цю жахливу війну. Наостанок хотілося б додати, що я дуже вдячна за те, що дійсно є люди, які збирають такий матеріал і поширюють його. Дуже Вам дякую!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.