Testimony 138

Testimony 138

2022-06-03

My town of [CITY], Luhansk Region, has suffered from attacks since March. My family and I hoped that it would pass quickly and we would continue to live in our house. But life showed completely different. They beat hard on [CITY], shells landed next to the house, the glass on the windows cracked, we sat without gas, electricity and water, but we hoped that it would pass soon. When people from neighbouring houses began to die, it flew into our entrance and the house shook so much that our hearts almost jumped out and we froze, because in March there were still severe frosts, we decided to leave the city. We took suitcases with the most necessary things in our hands and walked down the street. As we walked, we saw how the house and the adjacent sheds were burning from all sides. There was no one to put them out, because the firemen were already in the city at that time. All this resembled some kind of "apocalypse". With God's help, we reached the club from where the evacuation buses were leaving. But in the morning we saw a long line of children and elderly people and decided to go later. They spent a week in the bomb shelter of the club, slept on folding beds, were glad to have a sip of boiled water in the evening, and humanitarians from a broken bus. Finally, we managed to leave for Solidar, where we were able to find ourselves in human conditions, bathe, eat hot food, and sleep on a bed without explosions. But the front was approaching and we went further, we found the "Pryhystok" website where we were offered accommodation.

Моє місто [МІСТО] Луганської області потерпало з березня місяця від нападів. Ми з родиною мали надію, що це швидко минеться і ми будемо далі жити у своєму будинку. Але життя показало зовсім інше. Били по [МІСТО] жорстко, поруч з домом лягали снаряди, тріщало скло на вікнах, сиділи без газу, електрики і води, але надіялися, що це скоро минеться. Коли стали гинути люди з сусідніх домів, прилетіло у наш під'їзд і дім так здригнувся, що серце ледь не вискочило і ми намерзлися, бо у березні були ще сильні морози, ми вирішили їхати з міста. Взяли валізи в руки з найнеобхіднішим і пішли по вулиці. Коли ми йшли, то бачили, як горять з усіх боків дома і прилеглі сараї. Тушити їх було нікому, бо пожежників вже на той час не було в місті. Все це нагадувало якийсь "апокаліпсис" .Ми з Божою поміччю дійшли до клубу, звідки йшли автобуси евакуаційні. Але зранку ми побачили велику чергу з дітей і літніх людей і прийняли рішення їхати пізніше. Тиждень провели у бомбосховищі клубу, спали на розкладушках, були раді ковтку кип'яченої води увечері, і гуманітарці з розбитого автобусу. Нарешті нам вдалося виїхати до Соледару, де ми змогли опинитися в людських умовах, покупатися, поїсти гарячої їжі, і заснути на ліжку без вибухів. Але фронт наближався і ми поїхали далі, знайшовся сайт "Прихисток", де нам запропонували житло.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.