Testimony 1463

Testimony 1463

2022-11-07

My emotions and thoughts at the beginning of the war. In fact, even now, I cannot describe all the emotions that I experienced. Everything can be explained by the fact that quite a long period of time has passed, and looking at the peculiarities of my psychology, regardless of whether I want it or not, I forget the moments that somehow affected me. I definitely remember the morning when it all started because, for the first time, I woke up to the sound of a siren. At first, I didn't understand what was happening; my first thought was that my brother or sister decided to play a joke or something. When I found out what was really happening, I still didn't fully understand. I had an online pair; we all went in usually and had classes, but I really remembered the end of the pair because the teacher gave instructions for minutes so that we didn't worry and how to act in this situation. I was pretty calm, but my calmness was interrupted by a call from my mother, who, in a panic, asked my sister and me to collect all our things and go to the bus stop to wait for the transport to our village. And then the chaos began... We packed our bags, took our documents and went to wait for the car that was going in our direction. As soon as they went out into the street, they saw many people, massive traffic jams, and kilometre-long queues either to the pharmacy, store or gas station. It was an extremely long drive home. However, when we arrived, it became a little easier, at least because there was less noise and commotion. But it was still not calm inside. I have never seen all the stories on Instagram in my life, and I have never read all the news on the Telegram channel. Then even the sleep pattern went so wrong that I could fall asleep around am and wake up at in the morning. This lasted for about . weeks, and after that, everything began to return to normal. How did I manage? I didn't know what to do these days... That's why I started cleaning, and when there was nothing left to clean, my friends and I found a new occupation. With the help of the headman of our village, we organized a volunteer station where we wove nets, moulded dumplings and collected food to later transport it to areas that needed help. Then there was no longer this "urgent" question: "What to do next?". There was a clear plan that from in the morning to in the evening, I would be at the school where everything actually happened. There was always work there: whether it was sorting something, weaving a net, or helping with the moulding of dumplings. I didn't stay up until late at night, and I restored my sleep pattern a little. When volunteering was not so intense, I started to engage in self-development: new languages, something in my specialty, the AIESEC organization. This allowed me to distract myself from constantly watching the news and return at least a little to the previous rhythm of life. My experiences now I have a lot of experiences right now, starting with those related to the current situation in the country and ending with those related to me personally. Sometimes I ask myself, "When will this end? And will it end at all... How many more people have to die before we finally see victory? Why does everyone perceive the beginning of the war differently? Why does someone go to defend their Motherland without any extra questions, while someone only worries about how to leave the country or avoid being served with a summons? Why does not everyone understand the IMPORTANCE of Ukraine, its culture, language, and traditions? Why do some people continue to listen to Russian content? Why do people continue to blame their predecessors instead of doing something to change the future? Will I be able to communicate generally with acquaintances who escaped from responsibility?

Мої емоції і думки на початку війни Насправді вже зараз я не можу описати ті всі емоції, які я переживала. Все можна пояснити тим, що пройшов досить великий період часу, а дивлячись на особливості моєї психології, незалежно від того хочу я цього чи ні, я забуваю моменти, які якось вплинули на мене. Я точно пам’ятаю той ранок, коли все почалось, адже вперше я прокинулась під звук сирени. Спочатку не зрозуміла що відбувається, першою думкою було, що брат чи сестра вирішили пожартувати чи щось таке. Коли я дізналась що відбувається насправді, ще не до кінця зрозуміла. У мене була онлайн пара, ми всі ще нормально зайшли, провели заняття, але закінчення пари мені дуже запам’яталось, адже викладачка хвилин давала настанови, щоб ми не хвилювалиcя і як діяти в цій ситуації. Я була досить спокійною, але мій спокій перервав дзвінок мами, яка в паніці просила нас з сестрою збирати всі речі та йти на зупинку, чекати транспорт до нашого села. І тоді почався хаос... Ми склали сумки, взяли документи та йшли чекати автомобіль, який їхав в нашу сторону. Тільки-но вийшли на вулицю побачили безліч людей, величезні затори, кілометрові черги чи то до аптеки, магазину чи на заправку. Це була надзвичайно довга дорога додому. Проте, коли ми приїхали, стало трохи легше, як мінімум тому, що було менше шуму і гаміру. Але всередині все-рівно залишалось не спокійно. У мене ще ніколи в житті не були переглянути всі історії в інстаграмі, а ніколи не були до кінця прогорнені новини в телеграм каналі. Тоді навіть режим сну настільки збився, що я могла заснути біля -ої години ночі і прокинутись о ранку. Так тривало приблизно , тижня, а після цього по-трохи все почало приходити в норму. Як я впоралась ? Я не знала чим маю себе зайняти цими днями... Тому почала з прибирання, а коли вже не залишилось що прибирати ми з друзями знайшли нове заняття. З допомогою старости нашого села, ми організували волонтерський пункт, де плели сітки, ліпили вареники та збирали продукти для того, щоб в подальшому переправити це в райони, які потребували допомогу. От саме тоді вже не було цього «нагального» питання: «Що робити далі?». Був чіткий план, що з -ої ранку до -ої вечора я перебувала у школи де власне все відбувалось. Там постійно була робота: чи то щось сортувати, чи плести сітку, чи допомагати з ліпкою вареників. Я вже не засиджувалась до пізньої ночі, і трохи відновила режим сну. Коли волонтерство не було таким інтенсивним, почала займатись саморозвитком: нові мови, щось по моїй спеціальності, організація AIESEC. Це дало мені змогу відволіктися від постійного перегляду новин та хоча би трішки повернутись до попереднього ритму життя. Мої переживання зараз Переживань у мене зараз дуже багато, починаючи тими, що стосуються теперішньою ситуацією в країні, закінчуючи тими, що стосуються мене особисто. Іноді я запитую себе: «Коли це закінчиться? І чи закінчиться взагалі… Скільки людей ще має загинути, щоб нарешті ми побачили перемогу? Чому всі по-різному сприймають початок війни? Чому хтось без зайвих питань йде захищати свою Батьківщину, а хтось лише переймається питанням як виїхати з країни чи уникнути вручення повістки? Чому ще не всі розуміють ВАЖЛИВІСТЬ України, її культури, мови, традицій? Чому дехто продовжує слухати російський контент? Чому люди продовжують звинувачувати попередників, а не починають щось робити, щоб змінити майбутнє? Чи зможу я нормально спілкуватись з знайомими, які втекли від відповідальності?

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.