Testimony 1461

Testimony 1461

2022-11-07

February . Morning. Half past six in the morning. You wake up in the dormitory from an incomprehensible noise on the street and do not understand what is happening. At first, you think it's just some, maybe the winds, maybe something just happened... these are such alarming cars: a fire engine, an ambulance, the police and all of it together makes such a scary sound. Then you pick up the phone and read a lot of news... a lot of news that a full-scale invasion of Ukraine has begun. You read and do not understand what is happening. Half an hour passes, and your phone starts ringing with calls from relatives, acquaintances, friends... Another half an hour later, the commandant announces a meeting at which everyone living in the dormitory must be present. Five minutes before the start of the meeting, alarm sirens sound again, and you panic; you don't know what to do. All floors immediately begin to converge on the first floor to the basement. You go down from , you don't understand what is happening, and you are simply carried away by the flow of those stairs all the way to the first floor. You stand in despair; you don't know what to do, where to go. You're just sitting among others like you who also don't understand what's going on. It's scary... it's terrifying! Not that the situation is scary, but that it is possible in the st century. It is scary that the people who called us "brothers" do such terrible things. The sirens are over; the alarms are over. We were all released and told to return to our rooms and go home or stay here. Well, that is, it is everyone's choice. My parents were supposed to come for me. I tried to put things together carefully, not to forget anything, but the constant notifications that came to me from my phone simply did not allow me to do it. I shuddered at every text message, at every beep. I was worried when my relatives did not pick up the phone immediately, but some time passed. This fear is ringing in the void... it's terrifying. My parents came and took me away. And this road lasting hours is just silent. No one spoke to anyone; there were many cars - there were traffic jams on the way out of the city, traffic jams in the city, queues at gas stations, queues at shops. Just panic among people, and it's scary to watch such panic; it's terrifying! Because you yourself are in that panic, and panic surrounds you, and you become, as it were, even more panicked than you were, and it is impossible to convey it in words. You just have to experience it yourself to understand what it's like when panicking. It's not even scary; it just feels like you're standing in front of many doors, and each door is the wrong way. This that is, such a dead end turns out. You...no matter where you go, everything will be wrong. This is such a feeling of hopelessness, the impossibility of finding this way out - this is simply, perhaps, one of the most terrible feelings that a person can experience. When we got home, we also didn't say a word to each other, neither parents, grandmothers, nor relatives - no one! It's just that everyone has some kind of... well, we were all in some kind of trance that we just did what seemed right to us at the time. We arrived, laid out our things and began to pack our alarming suitcases. Do we want to go abroad? Probably not. We consciously understood that no one was waiting for us there. Yes, of course, we could go. After all, my dad once worked abroad and remained on good terms with the employer he worked for. But we knew that we would not be able to stay there for a long time, that we simply would not be able to leave our native home for a long time - our family nest, which we have been building for as long as I can remember. Us... Probably, we wouldn't be able just to leave these native walls of ours, which hold both love and problems and all that family stuff. Therefore, we did not consider going abroad. Perhaps, if military operations were also conducted in the Ternopil region, we would move somewhere in Transcarpathia. Although... I doubt it. We would not have left our native home anyway. My parents would have definitely stayed here, but they would have sent me somewhere, as I already said, to Transcarpathia. Although, I'm not sure that I would go either. Although I will not deny it because, in such situations, it is impossible to predict how you would act and how your relatives would act - it is simply impossible to predict. Now, days of the war have already passed, and every day, you feel such calmness in your soul; that is, every day, you feel calmer and calmer. I don't know why; it's impossible to explain it like that, but every day, every day at home, with every victory of our Armed Forces, some piece of peace is instilled in my soul, in my thoughts, in my thoughts. With every positive, even small piece of news, the heart of every Ukrainian probably fills with even greater hope that we will win this war. After all, we didn't start it; let's say we didn't want it. This is what our enemies wanted. They mercilessly attacked, mercilessly tortured our people for hundreds of years... And that's when they decided that they had to conquer us now. But no, it wasn't here! We, Ukrainians, were indomitable and will remain so forever. And it doesn't matter what generation it is: old, middle or young, we are all of the same spirits; we are all Cossack ancestors. We are all those people who lay down our bones for our country. We will never give up! We will not give up; we will strive to be independent, as we have always been, even though we are not recognized. But we proved to everyone that we are independent, that we can fight back against any forces. No one will take away our independence, which we proclaimed with blood in !!!. Well, no one will take that away from us because we consciously knew what we wanted, what we were going for and why we were doing it. Our president today, Volodymyr Zelenskyi, is simply a man with a capital letter. I must say this for sure; it even seems to me that He is definitely some kind of ancestor (in the sense of descendants) of the Cossacks, one of the famous Cossack leaders. He is filled with such strength, such an effort to prove that his state is worth better, that his state is better, stronger, that it is unbreakable and will never surrender. He simply forced all Ukrainians to rise and become a mountain for one small goal - to be Ukraine. Although, why is this, not a big goal? This is a massive goal for us Ukrainians. Many other countries probably do not understand our situation, although they are helping. But... still, they don't feel that way. None of them fought for their identification and recognition as long, patiently, and truly as we did. Therefore, they should also be proud of the fact that there is such a country as Ukraine on the market - not even on the market - but on the sunny side of countries. After all, we are making a new history with our love of freedom, our stubbornness, inspiration and the fact that we go to the end. We show an example of how much people should love their country. I really want to ask if anyone else loves their country as much as Ukrainians love Ukraine. Probably not... Well, let's go back to the war. The day before, on February , Ukraine almost openly discussed a possible attack. And then Volodymyr Zelensky announced February as Unity Day. And I will say frankly, we needed this day very much. He united us even more than we were united. Hundreds of cities then held various unification actions. And even we, particularly [INSTITUTION], also held its own campaign. For example, in the psychology lecture, we made a symbolic theme of the unity of Ukrainians. In this lesson, we broadcast the attributes of our symbols: the flags, and coats of arms. And, of course, we quoted the poems of prominent poets, such as Kostenko, Symonenko, and Stus... With this couple, we raised our spirits, and I think that the people who participated in this action of unity also raised their fighting spirits. They were once again filled with faith that our Ukraine is united and will be united. And yet, if I think about it frankly, then plunge into my thoughts... I involuntarily remember that, probably, on the night of February -, I dreamed of big black ravens together with ravens. That's all I remember. Just the might of black ravens and crows. And probably, it was this dream that caused concern. It was as if he was announcing with his blackness that something was approaching and that something bad was about to happen. I did not attach importance to it, but it was worth it. Perhaps I would have avoided the panic that gripped me on February . Perhaps, if I had noticed this fact, I would have prepared myself mentally for the fact that something would happen, no matter what the scale. It would probably be easier for me mentally. However, I cannot say for sure. Before that, I didn't know what war was. I read about it only on the pages of newspapers and books. I know almost by heart the history of the First and Second World Wars; since my grandmother is a historian by profession, I studied, read, and was interested. I read about all those horrors. What happened during the famine, genocide, etc.? But now, now it's much scarier. Maybe it's because you live in this time; it's happening in your lifetime. But it seems to me that the horrors of all previous such bloody events are now happening simultaneously simply. And we also have a pandemic - covid; although now it seems to be fading, it is still there. We have regions that have been left without food supplies - this can already be called famine. We have genocide because the occupiers, the so-called liberators, "liberate" the Ukrainian people, although, in reality, they are stupidly destroying us. And although we also destroy them, we defend ourselves. Our boys defend their land; our boys defend their families. They protect the whole country, even those they don't know. And this is worthy of respect! This self-sacrifice of theirs deserves to be known to the whole world. They deliberately went to war; they deliberately protected us! And the Russians are a shame! They went to study and stubbornly talked about it at every step. Hey people, no one believes you!! You knew everything very well. You left for money; you left for some obscure fame, of course, in quotes. And our Ukrainians went to fight not for money, not for fame, not for recognition. They went to fight for our country, and everyone understood that! Except for the so-called brotherly people. Honestly, it is unfortunate that such realities exist, but they make all Ukrainians stronger. And I'm sure we won't give up. Frankly speaking, there is nothing to add. I just want to shout to the whole world about the crimes committed by those shameful katsaps on our land. How many women they killed, how many children...children! It just doesn't fit in my head. They were the same children - innocent, innocent, who were just playing. And they kill them... And what is the story of a mother who was looking for her baby [NAME] for, it seems, weeks - and she found him? And you know, dead! Just imagine the grief of a mother whose child died just like that, for what. It's just horrible. Hatred, anger, and the desire to destroy the soul of her child awaken in her. And I fully support it. I would let them all be crushed with my bare hands for such crimes against humanity. Many Ukrainians are very good. They treat Russians and help them in captivity. No need, no need!!! They despise us; they kill our children, women, parents, and you men. Why pity them? They came. They deliberately came to kill us! Of course, we have different mentalities: we are used to helping people, but we have to choose who needs it and who doesn't. I give a hundred percent guarantee that the Russians in captivity will not celebrate with our people. They do not choose words, actions, or methods of consuming information. They simply mock, they simply torture, but Ukrainians are good: they help heal wounds. This, of course, is good, but not in current conditions. Be that as it may, no matter what they say about cruelty, everyone must be responsible for what they have done. And every Russian will pay for every death, every wounding of a Ukrainian and every piece of destroyed Ukrainian land

лютого. Ранок. Пів ранку. Ти прокидаєшся в гуртожитку від незрозумілого шуму на вулиці і не розумієш, що відбувається. Спочатку, ти думаєш, що це просто якісь, можливо, вітри, можливо, просто щось сталось… це так тривожні машини: там пожежна, швидка, поліція і все це разом робить такий страшний звук. Потім ти береш в руки телефон і читаєш масу новин… масу новин про те, що почалось повномасштабне вторгнення в Україну. Ти читаєш і не розумієш, що відбувається. Проходить пів години і в тебе починає розриватись телефон від дзвінків рідних, знайомих, друзів… Ще через пів години комендант оголошує збори, на яких повинні бути усі присутні, що проживають в гуртожитку. За хвилин до початку зборів знову лунають тривожні сирени і ти в паніці, не знаєш, що робити. Усі поверхи моментально починають збігатися на перший поверх до підвалу. Ти з сходиш, не розумієш, що відбувається і тебе просто зносить потоком по тих сходах аж на самий перший поверх. Ти стоїш у розпачі, не знаєш, що робити, куди йти. Ти просто сидиш між інших таких самих як ти, які теж не розуміють, що відбувається. Це страшно…це дуже страшно! Не то, що страшно від ситуації, а від того – що таке можливо в столітті. Страшно від того, що народ, який називав нас «братами» робить такі страшні речі. Закінчились сирени, закінчились тривоги. Нас усіх відпустили, сказали, що можна повертатись до своїх кімнат і збиратись додому чи залишатись тут. Ну, тобто, це вибір кожного. За мною мали приїхати батьки. Я намагалась акуратно скласти речі, нічого не забути, але постійні сповіщення, котрі приходили мені не телефон просто не давали змоги це зробити. Я шарахалась від кожної смс-ки, від кожного гудка. Я хвилювалась, коли мої рідні не підіймали слухавку одразу, а проходив певний час. От цей страх гудка в пустоту…це дуже страшно. Приїхали батьки, забрали мене. І ця дорога тривалістю в години – просто мовчки. Ніхто ні з ким не говорив, машин багато – на виїзді з міста пробки, в місті пробки, на заправках черги, біля магазинів черги. Просто паніка серед людей і це страшно спостерігати таку паніку, це дуже страшно! Оскільки ти сам перебуваєш в тій паніці і навколо тебе оточується паніка і ти стаєш немов би ще в більшій паніці, ніж був і це неможливо передати словами. Це просто треба пережити самому, щоб зрозуміти як це, коли ти буваєш в паніці. Це навіть не страшно, це просто здається, що ти стоїш перед безліччю дверей і кожна з дверей є невірним шляхом. Це, тобто, така безвихідь получається. Ти…куди б ти не пішов – все буде не так. Це от таке відчуття безвиходу, неможливості знайти цього виходу – це просто, мабуть, одне з найжахливіших відчутів, що може пережити сама людина. Приїхавши додому, ми також не сказали один одному ні слова, ні батьки, ні бабусі, ні рідні – ніхто! Просто у всіх отакий якихось… ну всі ми перебували в якомусь такому трансі, що ми просто робили те, що здавалось нам правильним в той час. Ми приїхали, розклали речі і почали збирати тривожні валізи. Чи хотіли виїхати закордон? Напевне, ні. Ми свідомо розуміли, що там нас ніхто не чекає. Так, звісно, ми могли поїхати. Адже колись мій тато працював закордоном і залишився в гарних дружніх відносинах із роботодавцем, в якого він безпосередньо працював. Але ми знали, що ми там довго залишатись не зможемо, що ми просто не зможемо надовго залишити свій рідний дім – наше родинне гніздечко, яке ми будували, скільки я себе пам’ятаю. Нам… Напевне, ми би не змогли просто покинути ці наші рідні стіни, які тримають в собі і любов, і проблеми і все таке сімейне. Тому, закордон ми не розглядали. Можливо, якби на Тернопільщині також велись воєнні дії, ми б переїхали кудись на Закарпаття. Хоча… Я сумніваюсь. Ми всерівно б не покинули свій рідний дім. Батьки би точно залишились тут на місці, хіба мене б відправили кудись, як я вже казала, на Закарпаття. Хоча, я не впевнена, що я також би поїхала. Хоча не буду зарікатись, адже в таких ситуаціях неможливо передбачити як би ти вчинив, як би вчинили твої рідні – це просто неможливо передбачити. Ось зараз, минуло вже днів війни і з кожним днем відчувається в душі таке заспокоєння, тобто, з кожним днем ти відчуває все більший спокій. Я не знаю чому, це неможливо так пояснити, але з кожним днем, з кожним днем вдома, з кожним-кожною перемогою наших ЗСУ вселяється якась частинка спокою в душу, в роздуми, в думки. З кожною позитивною, навіть маленькою новиною, серце кожного українця, напевне, наповнюється ще більшою надією в те, що ми переможемо цю війну. Адже не ми її започаткували, так скажемо, не ми її хотіли. Це хотіли наші вороги. Вони безжально наступили, безжально катували наш народ вже сотні років… І ось тут вони вирішили, що їм загарбати нас тепер. Та ні, не тут то було! Ми, українці, як були незламними так і залишимось ними довіку. І неважливо яке це покоління: старе, середнє чи мале, всі ми одного духу, всі ми предки-козаки. Всі ми ті люди, які кістками ляжуть за свою країну. Ми не здамось, ніколи! Ми не здамось, ми будем добиватись того, щоб ми були самостійні, якими ми завжди були, хоч нас не визнавали. Та ми всім довели, що ми самостійні, що ми спроможні дати відсіч будь-яким силам. Просто, нашу незалежність, яку ми кров’ю проголосили у році не забере в нас ніхто!!!. Ну ніхто в нас цього не забере, тому що ми свідомо знали, що ми хочемо, на що ми йдем і задля чого ми це робимо. Наш президент, сьогоднішній, Володимир Зеленський просто людина з великої літери. Я мушу сказати це точно, мені навіть здається, що Він точно якийсь предок (в сенсі нащадок) козаків, одного з відомих козацьких ватажків. Він наповнений такою силою, такою снагою довести, що його держава варта кращого, що його держава – краща, сильніша, що вона незламна і ніколи не здасться. Він просто заставив всіх українців піднятися і стати горою за одну невелику мету – бути Україною. Хоча, чому це не велика мета? Це дуже велика мета для нас, українців. Багато інших країн, напевне, не розуміють нашої ситуації, хоча вони й помагають. Але… все ж вони не так це відчувають. Жодна з них не боролась за свою ідентифікацію та визнання так довго, так вистраждливо, так по-справжньому як ми. Тому вони також мають пишатись тим, що на ринку – навіть, не на ринку – а на сонцелику країн є така країна як Україна. Адже ми своєю свободолюбивістю, ми своєю впертістю, натхненням і тим, що ми йдемо до кінця робимо нову історію. Ми показуємо приклад того, як сильно люди повинні любити свою країну. Мені так і хочеться запитати, чи ще хтось любить свою країну так, як українці Україну. Напевне, ні… Так от, вернімось до війни. Напередодні, ще лютого в Україні майже відкрито говорили про можливе напад. І тоді Володимир Зеленський оголосив лютого як День Єднання. І я скажу відверто, цей день був нам потрібен дуже сильно. Він нас об’єднав ще більше, ніж ми були об’єднані. Сотні міст тоді провели різноманітні акції об’єднання. І навіть ми, зокрема [ІНСТИТУЦІЯ] також проводив свою акцію. До прикладу, на лекції з психології ми зробили символічну тему єднання українців. На цьому занятті ми транслювали атрибути нашої символіки: прапори, герби. І, звісно ж, ми цитували вірші видатних поетів, таких як Костенко, Симоненко, Стус… Ми цією парою підняли дух собі і я думаю, що люди, які брали участь у цій акції єднання також підняли свій бойових дух. Вони знову сповнились вірою в те, що наша Україна єдина і буде єдиною. Та все ж, якщо замислитись відверто, отак поринути у свою роздуми… я мимоволі пригадую, що, напевне, в ніч з на лютого мені снились великі чорні круки разом із воронами. Це все, що я пам’ятаю. Просто сила-силена чорних круків і ворон. І мабуть саме цей сон був якимось таким, що викликав занепокоєння. Він немов би сповіщав оцією своєю чорнотою про те, що щось наближається, що має щось статись погане. Я не надала цьому значення, але варто було. Можливо, я б уникнула тієї паніки, яка охопила мене лютого. Можливо, якби я замітила цей факт, я б підготувала себе морально до того, що щось станеться і неважливо якого масштабу. Просто мені морально, напевне, було б легше. Проте, сказати напевне я не можу. До цього я не знала, що таке війна. Я читала про це лише на сторінках газет, книжок. Я знаю майже напам’ять історії першої та другої світових воєн, оскільки в мене бабуся за фахом історик, я вивчала, читала, цікавилась. Я читала про всі ті жахи. Що відбувались і під час голоду, геноциду тощо. Але зараз, зараз набагато страшніше. Можливо, це тому, що ти живеш в цьому часі, це відбувається за твого життя. Але мені здається, що жахи всіх попередніх таких кривавих подій зараз відбуваються одночасно просто. І в нас є і пандемія – ковід, хоча зараз вона начебто згасає, але вона все-таки є. В нас є райони, які залишились без постачання продуктів – це вже можна назвати голод. В нас є геноцид, адже окупанти, так звані визволителі, «визволяють» український народ, хоча насправді вони тупо нас нищать. І хоча ми також їх нищимо, але ми захищаємось. Наші хлопці захищають свою землю, наші хлопці захищають свої сім’ї. Вони захищають всю країну, навіть тих, кого не знають. І це варте пошани! Оця їхня пожертва самих собою заслуговує бути відома на весь світ. Вони свідомо пішли на війну, вони свідомо нас захищають! А росіяни – ганьба! Вони пішли на навчання і вперто говорять про це на кожному кроці. Агов, люди, ніхто вам не вірить!! Ви все прекрасно знали. Ви пішли заради грошей, ви пішли заради якоїсь незрозумілої слави, звісно ж в лапках. А наші українці пішли боротись не за кошти, не за славу, не за визнання. Вони пішли боротися за нашу країну і це розуміють всі! Крім, так званого, братського народу. Чесно, прикро, що такі реалії, але вони роблять всіх українців сильнішими. І я впевнена, ми не здамось. Відверто кажу, додати немає що. Лише хочеться кричати на весь світ про те, які злочини здійснили ті ганебні кацапи на нашій землі. Скільки жінок вони погубили, скільки дітей…дітей! Це просто не вкладається в голові. Вони ж були такими самими дітьми – безневинними, незобідними, які просто гралися. І вони їх вбивають… А чого варта історія мами, котра шукала, здається тижні, свою дитинку [ІМʼЯ] – і вона його знайшла. І знаєте, мертвим! Ви лишень уявіть горе матері, дитина котрої загинула просто так, на за що. Це просто жах. У ній прокидається ненависть, злість, бажання погубити душогуба своєї дитини. І я цілком підтримую. Я б дозволила просто голими руками їх усіх придушити за такі злочини перед людством. Багато українців дуже добре. Вони й лікують росіян і допомагають їм в полонах. Та не треба, не треба!!! Вони нас зневажають, вони вбивають наших дітей, жінок, батьків, вас – чоловіки. Навіщо їх жаліти, вони прийшли. Вони свідомо прийшли нас вбити! Звісно, у нас різні ментальності: ми звикли допомагати людям, але треба обирати кому треба, а кому ні. Я даю стовідсоткову гарантію, що росіяни в полоні з нашими людьми не церемоняться. Вони не підбирають ні слів, ні дій, ні методів випиту інформації. Вони просто знущаються, вони просто катують, а ніш українці – хороші: допомагають, лікують рани. Це, звісно, добре, але не в умовах сучасності. Як би там не було, що б там не говорили про жорстокість, але кожен має відповідати за те, що зчинив. І кожен росіянин заплатить за кожну смерть, кожне поранення українця і кожен шматочок знищеної української землі!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.