Testimony 1458

Testimony 1458

2022-11-07

When the full-scale invasion began, I woke up from the fact that my mother came into my room and woke me up, saying that the war had begun. At that moment, I had no emotions, maybe because I was still sleepy. However, when panic started in the family and bags with clothes and food were quickly packed, I got a little infected with this panic fear from them. About an hour later, we got together and packed our bags in the car and went to the store. There were many people; the mask regime and the coronavirus suddenly disappeared, and everyone put full baskets of food and hygiene products. I even had to stand in line while mine ran and loaded the basket. When we left with complete packages of products, we began to think, "Where should we go?" In the end, we returned home and began to follow the news. Later, everyone sat down and began to wait for what would happen next. Like everyone else, we went to the shelter, but then we started hiding in the apartment corridor. Then after some time, we stopped reacting very emotionally to the air alarm. However, I was perturbed and am still worried about one person who is currently at war (this person can be called a loved one). It becomes scary when there is no connection, and you do not know if everything is fine with him or if he is no longer alive. We have found a way out of the situation; if there is no Internet and a phone call cannot be made (due to poor coverage), then we write an SMS, which somehow comes and are already a little reassuring. How I coped, well, my ability to be relatively calm and sane in stressful situations played a significant role here because when there was panic in the family, I calmed everyone down and did not allow them to make hasty conclusions and rash actions. My mother even said that we would get together and go to Poland, but somehow I convinced her that we should not rush anywhere. It also gives me strength that I have a loved one who needs me and always has support from her. We keep in touch in any way we can, which gives us the strength to move on. At this moment, I really want it to be over. Unfortunately, as it was, it will no longer be, but I will hope that peace will finally come and everyone will return home.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, то прокинулась я від того, що мама зайшла до мене в кімнату і розбудила мене, сказала, що почалась війна. В той момент емоцій у мене не було жодних, можливо через те, що ще була сонна. Проте коли в сім'ї почалася паніка і швидко збиралися сумки з одягом і їжею, то я трохи заразилася від них цим панічним страхом. Десь за годину ми зібралися і спакували сумки в машину і поїхали в магазин. Людей було багато, масковий режим і коронавірус раптово щез, усі накладали повні корзини їжі та гігієнічних засобів. Мені навіть довелося стояти в черзі, поки мої бігали і завантажували корзину. Коли ми вже вийшли з повними пакетами продуктів, то почали думати "а куди ж нам їхати". В кінцевому результаті повернулися назад додому і стали слідкувати за новинами. Пізніше всі засаокоїлись і стали чекати, що буде далі. Ми як і усі ходили в укриття, але потім почали ховатися в коридорі квартири, а потім ще через деякий час взагалі перестали якось дуже емоційно реагувати на повітряну тривогу. Проте я дуже переживала і переживаю про одну людину, яка зараз перебуває на війні (цю людину можна назвати вже коханою). Страшно стає тоді, коли немає зв'язку і ти не знаєш, чи все добре з ним, чи його вже немає в живих. Ми знайшли вихід із ситуації, якщо немає інтернету і телефонний дзвінок не здійснити (через погане покриття) то пишемо SMS, які як не як але приходять, і вже трішки заспокоюють. Як я впоралась, ну тут можливо велику роль відіграла моя можливість у стресових ситуаціях бути досить спокійною і здоровомислячою, оскільки коли в сім'ї була паніка, я усіх заспокоювала і не давала робити поспішних висновків і необдуманих дій. Мама навіть казала, що от зберемося і виїдемо в Польщу, але якось я змогла її переконати, що не варто нікуди спішити. Також мені дає сили те, що в мене є кохана людина якій я потрібна, і від неї завжди є підтримка. Ми підтримуємо зв'язок будь-якими способами, і це дає сили рухатись далі. У даний момент я дуже хочу, щоб усе вже скінчилося. На жаль, так як було вже не буде, проте буду сподіватися, що нарешті настане спокій і всі повернуться додому.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.