Testimony 1445

Testimony 1445

2022-11-05

When the war started, I was supposed to go to work, but I didn't. And now I am also not working, because the company has suspended its activities. Two more in the family have lost their jobs, and it is challenging not to live but to survive. There was no thought of leaving the country, although there was a fear of staying. I simply cannot leave my parents, whom I have to take care of because I understand that I will not be able to be somewhere far away in peace when my relatives are in Ukraine. To somehow survive the winter, they started planting a vegetable garden in the summer, and time flew by at work without thinking about the bad. But all the same, every evening, your heart jumps out of your chest because you don't know if you will wake up in the morning. Many acquaintances and friends went to war; it is excruciating to understand that one of them will not return. I worry about relatives from another city, but I am always in touch. With this whole situation, you understand how little time she spent with her family, and now there is no way even to see anyone. I understand that I have to live somehow, but my hands are down because I don't know what will happen next, when it will all end and how we will live, how my son will live, who is studying remotely, like all children in the country. What will his life be like next? It's all so scary that sometimes I can't stop the flow of tears. I look at people who have lost everything, their homes and their families, and it still does not enter my mind that this is happening in this century. It cheers me up when I can help the country in any way. The donation is not a large amount, but everyone is collecting a penny. I always thought that I was quite a strong person. I worked at my favourite job, which is a rarity, had hobbies, played sports, and actively communicated with friends. Now everything has become different. I feel that all this does not bring pleasure, does not make any sense, and I cannot bring myself to think otherwise. There is always one unanswered question in my head. Why so? What happens next? I understand that the main thing is to be alive and healthy. Life has changed before and after, but one wishes for all this to end sooner, finally. There are no words to convey all the emotions and experiences; it's just some kind of horror. Our area is holding, which eases my condition because I fall asleep and wake up in my whole house, in my bed. And someone has no home, bed, family, or friends. It will never be the same again. But I believe in victory; I believe in the future, whatever it may be.

Коли почалась війна я мала йти на роботу, але звичайно не пішла. І зараз я також не працюю, бо компанія призупинила діяльність . В родині ще двоє втратили роботу і дуже складно не жити, а виживати. Виїхати з країни не було навіть думки, хоч і страх залишатися є. Я просто не можу залишити батьків, яких треба доглядати, бо розумію, що не зможу десь далеко бути у спокої, коли рідні в Україні. Щоб якось пережити зиму, влітку почали засаджувати город, та й час так летів за роботою, не думаючи про погане. Але всеодно кожен вечір серце вистрибує з грудей, бо не знаєш чи прокинешся вранці. Багато знайомих та друзів пішли на війну, це дуже боляче розуміти, що хтось з них не повернеться. Переживаю за родичів з іншого міста, завжди на зв’язку. З усією цією ситуацією розумієш як мало часу приділяла рідним, а зараз нема можливості навіть побачити декого. Розумію, що треба якось жити, але руки опускаються, бо не знаю, що буде далі, коли це все закінчиться і як ми будемо жити, як буде жити мій син, який навчається дистанційно, як всі діти в Країні. Яке буде його життя далі. Це все так лякає, що іноді не можу зупинити поток сліз. Дивлюсь на людей, які втратили все, дім, родину, і досі не вкладається в голові, що це відбувається в цьому столітті. Піднімає настрій , коли хоть чимось можу допомогти країні. Не велика сума донату, але всем таки по копійці тай збирається. Я завжди думала, що доволі сильна людина. Працювала на улюбленій роботі, а це рідкість, мала хоббі, займалась спортом, активно спілкувалась з друзями. Зараз все стало інакше. Я відчуваю, що все це не приносить задоволення, не має ніякого сенсу і не можу себе пересилити думати інакше. В голові завжди одне питання, на яке нема відповіді. Чому так? Що буде далі? Розумію, що головне бути живим та здоровим. Життя змінилося на до та після, та одне бажання , щоб все це нарешті скоріше закінчилося. Немає слів передати усі емоції та переживання, це просто якийсь жах. Наша область тримається і це хоть якось полегшує мій стан, тому що я засинаю і прокидаюсь в своєму цілому домі, в своєму ліжку. А в когось вже нема ні дому, ні ліжка, ні родини, ні друзів. Ніколи вже не буде як раніше. Але вірю в перемогу, вірю в майбутнє, хоч яким воно буде.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.