Testimony 1437

Testimony 1437

2022-11-04

Because of the war, I experienced extreme stress. No, I didn't believe the war would start because you must be entirely out of your mind to start full-scale military aggression in the year . From the time of the Orange Revolution, we had the habit of flipping through the news feed at night, so we found out about the attack by the Razi early in the morning. Parallels between World War II and Hitler's attack immediately arose. There was no fear at all. In the first days, there was a feeling of prostration; I wanted to believe that everything would end quickly. I soon became convinced that the war was for a long time. It was challenging for us because, in the first months, the medicines and critical medical supplies I needed disappeared from sale. I needed a doctor's consultation, he is the only specialist in our city, but it turned out that he was in the army. Painkillers were brought to us by friends from different parts of the region. There were queues for products. We used to use Silpo delivery, but the delivery stopped due to the war. We immediately decided that we would stay at home. I am disabled, and so is my wife, so moving is impossible for us. In addition, we have pets; we cannot abandon them. We understood that next to our house there is a strategic point - a bridge, besides we have an upper floor, it is considered dangerous. But I don't know where the nearest shelter is, because I won't be able to get there with my wife anyway, she can't walk on her own. The first days we were in the bathroom during the alarm, but it was cramped and uncomfortable. Then we stayed in the room, only asking my daughter to follow the rule of three walls. But now we don't hide when we are worried. This is not a habit. It is impossible to get used to it. This is an internal readiness to share the fate of the country. There was a block post near us; every morning, we could hear the defenders lining up. As it turned out, the doctor I needed was also there. He offered to visit me at home and consult. We are grateful to him, but it is sad because we do not know where he is now. At that time, our daughter was expecting a child. We persuaded her to go to a safe place. It was bitter and sad to see her off to another country. At such a crucial moment of childbirth, our daughter was far away, along with all the difficulties. We haven't seen our tiny granddaughter yet, and we won't soon. From the first hours, we sought to help our army somehow. But how? We transfer a little money, but it is not enough because the pension for disabled people is meagre. My wife worked on the computer, distributed truthful materials, and created posters. Later, settlers came to our town, and we handed over warm things, blankets, and food. We tried to overcome anxiety and beat the enemy with humour. But then we learned about Bucha, the atrocities of Razi in other cities... This is a terrible crime that cannot be forgiven. Our relative died in this war. Our friends, neighbours, and all acquaintances bring the Victory as close as possible. No, we are not used to it. It is impossible to get used to it. We still check the news feed at night. Now we receive some medicines at an essential cost, the delivery of products has resumed, and messages from the Armed Forces headquarters inspire hope for victory. From time to time, we transfer small amounts to volunteers. We save light and water, and we prepare for a sad winter, but we believe in the Armed Forces and our Victory. Glory to Ukraine!

Через війну я пережив надзвичайно сильний стрес. Ні, я не вірив, що війна почнеться, адже треба бути зовсім не сповна розуму, щоб у році розпочинати розгорнуту війському агресію. З часів Помаранчової революції в нас вдома лишилася звичка ночами гортати стрічку новин, тому про напад рашистів ми дізналися раннім ранком. Відразу виникли паралелі із ІІ Світовою війною і нападом гітлера. Страху не було зовсім. У перші дні було почуття прострації, хотілось вірити, що все швидко закінчиться. Вже скоро я переконався, що війна - це надовго. Нам було дуже важко, бо у перші місяці зникли з продажу необхідні мені ліки і критично важливі медичні засоби. Мені потрібна була консультація лікаря, він у нашому місті один вузькопрофільний фахівець, але виявилося, що він в армії. Знеболювальні нам привозили друзі з різних кінців області. За продуктами були черги. раніше ми користувалися доставкою від Сільпо, але доставка припинилася через війну. Ми відразу вирішили, що залишимося вдома. Я інвалід, моя дружина також, тому для нас переїзд неможливий. До того ж в нас є домашні тварини, ми їх не можемо кинути. Ми розуміли, що поруч з нашим будинком є стратегічний пункт - міст, до того ж у нас верхній поверх, він вважається небезпечним. Але я не знаю, де найближче сховище, бо я все одно не зможу потрапити туди з дружиною, вона не може самостійно ходити. Перші дні ми під час тривоги були у ванній кімнаті, але там тісно і незручно. Потім ми лишалися в кімнаті, тільки просили дочку виконувати правило трьох стін. Але тепер ми під час тривог не ховаємося. Це не звичка. до цього не можливо звикнути. Це внутрішня готовність розділити долю країни. Поруч з нами був блок пост, щоранку ми чули, як шикуються захисники. Як виявилося, там же знаходився і потрібний мені лікар. Він сам запропонував відвідати мене вдома і проконсультувати. Вдячні йому, але сумно, бо не знаємо, де він зараз. У той час наша дочка чекала дитину. Ми вмовили її поїхати в безпечне місце. Гірко і сумно було її проводжати в іншу країну. У такий важливий момент пологів наша донечка була далеко, сам-на-сам з усіма труднощами. Нашу крихітну онучку ми ще не бачили і побачимо нескоро. З перших годин прагнули якось допомогти нашій армії. Але як? Трохи перекидаємо грошей, але це мало, бо пенсія інвалідів мізерна. Дружина працювала на комп'ютері і поширювала правдиві матеріали, створювала плакати. Згодом в наше місто потягнулися переселенці, і ми передали теплі речі, ковдри, пледи, трохи продуктів. Намагалися долати тривогу, бити ворога гумором. Але потім дізналися про Бучу, звірства рашистів в інших містах... Це страшний злочин, якому нема прощення. На цій війні загинув наш родич. Наші друзі, сусіди, всі знайомі наближають Перемогу, як можуть. Ні, ми не звикли. До цього не можливо звикнути. Ми, як і раніше, перевіряємо ночами стрічку новин. Тепер ми деякі ліків отримуємо базоплатно, відновилася доставка продуктів, повідомлення зі штабу ЗСУ вселяють надію на перемогу. Час від часу перекидаємо невеликі суми волонтерам. Економимо світло і воду, готуємося до сумної зими, але віримо в ЗСУ і в нашу Перемогу. Слава Україні!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.