Testimony 1436

Testimony 1436

2022-11-04

I had never thought about war before. I didn't know that this could happen in the st century. I remember the morning of February very well. They wrote to me in the chat group that I don't need to go to study. I did not immediately understand the reason. Inserted my mother was no longer there - I ran to the pharmacy to buy medicine... When I called, my mother said tremblingly, " Get ready; it's war; we're going to the village. Anxiety was in the air everywhere, even in the village... I was scared. Confused? Good thing mom knew what to do. I studied online until the summer, being in the village. And this saved my psyche: I did not hear sirens, did not see the military... when I returned to the city in the summer, I was already partially used to the fact that there was a war in my country. I took my savings to the volunteer center, helped prepare food for TRO and military personnel, and wove nets. But I feel that this is not enough. I did little to win. Now I study in a mixed format. Somehow I got used to it, but anxieties and thoughts about how and where we will live in the future do not leave me. When I think about it, I break out into a cold sweat. My godfather is at war. And I'm proud of it. If I were older, I would go to war. Maybe I will go... because I understand that it is necessary to protect my relatives, my country. I don't want to go abroad. I once dreamed of living there, but now I won't go. It seems to me that I became an adult at the beginning of the war. I noticed that I was not playing the game but reading the news, after which I couldn't sleep. I so want us to win.

Я ніколи раніше не думав про війну. Не знав, що таке може бути у столітті. Ранок лютого я дуже добре пам'ятаю. Мені написали у чат групи, що не треба йти на навчання. Я не зрозумів одразу причину. Встав. Мами вже не було- побігла в аптеку скупляти ліки.. Коли зателефонував, мама тремтячим голосом сказала- збирайся, війна, їдемо в село. Тривога відчувалася у повітрі скрізь, навіть у селі... Я злякався. Розгубився. Добре, що мама знала, що робити. Навчався онлайн до літа, будучи в селі. І це врятувало мою психіку: я не чув сирен, не бачив військових... коли влітку вернувся до міста, то вже частково звик, що у моїй країні війна. Свої збереження я заніс у волонтерський центр, допомагав готувати їжу ТРО та військовим, плів сітки. Але я відчуваю, що цього мало. Я мало зробив для перемоги. Зараз навчаюсь у змішаному форматі. Якось звик, однак тривоги, думки, як і де ми будемо жити далі не залишають мене. Коли думаю про це,то кидає мене у холодний піт. Мій хресний на війні. І я горджуся цим. Якби я був старший, я б пішов воювати. Ще, може, піду.. бо я розумію,що потрібно захищати своїх рідних,свою країну. Я не хочу за кордон. Колись мріяв жити там, але зараз Не поїду. Мені здається,що я став дорослішим з початком війни. Я помітив, що не граю гру, а читаю новини, після чого не можу спати. Я так хочу, щоб ми перемогли.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.