Testimony 1434

Testimony 1434

2022-11-04

Since the first day of the war, I have constantly been following the news because I live in the [CITY] and wonder whether it is close to us, whether to run away from the city or abandon everything and run with the children to safe countries. It's very stressful, always on the line, always waiting. Kindergartens usually do not work at such a time and at home with two children aged and . A constantly stressed mother cannot give her children that attention of care and love because she is constantly under stress and on her suitcases. Watching the news, it is even terrifying to imagine what happened at the station and on the train when leaving the [CITY]. Therefore, I did not dare to go alone with two small children and stayed at home with my husband until our city was not shelled too much. Little by little, everyone's panic has subsided, and people are adapting to new realities, especially since many people from the occupied territories have come to our city. That is, it is still considered "safe" here. Then the rocket attacks on the city began, and it was terrible. In the morning, we were not even dressed, but here we are...and what to do, grab and run somewhere... Sitting with the children already dressed in the corridor, that is the rule of three walls. Because the bomb shelters are not ready at all, it takes - minutes to run to them, and the basement is dirty and damp and probably fleas. You don't run up from the th floor with - and -year-old children. All of us have seen those houses that were hit by rockets, where no basement will save, no rule of walls. I sit in the hallway and pray to all the Gods that it doesn't fly. What will happen next is unclear. That's how we live in obscurity....if only we could survive...

З першого ж дня війни постійно слідкую за новинами, бо живу у [МІСТО] і гадаю, чи близько до нас, чи вже тікати з міста чи кидати все та бігти з дітьми до безпечних країн. Це дуже стресово, постійно на чеку постійно в очикувані. Садочки дитячі звичайно не працюють в такий час і вдома з двома дітьми та роки. Постійно напружена мати не може приділити той уваги заботи та любові своїм діточкам, бо постійно на стресі та на чемоданах. Дивлячись новини, навіть жахливо уявити, що творилося на вокзалі та у потязі під час виїзду із [МІСТО]. Тому я не наважилась їхати сама з двома малими дітьми і залишилась з чоловіком дома, поки все ж таки не дуже обстрілюють наше місто. Потихеньку паніка ослабшала у всіх і люди пристосовуються до нових реалій, тим паче що в наше місто приїхало багато людей з окупованих територій. Тобто у нас вважається ще "безпечно". Потім почались ракетні обстріли по місту і це було жахливо. З ранку ми ще були навіть не одягнені, а тут бабахкае....і що робити, хапати та бігти куди.... Сидячи з дітьми вже одягнені в коридорі, тобто правило трьох стін. Бо бомбосховища не готові та і взагалі до них бігти - хвилин, а в підвалі жахливо грязно і сиро і мабуть блохи. Та й не набігаєшся з поверху з дітьми та років. Всі ми бачили ті домівки, в які прилетіли ракети, там не підвал не врятує, не правило стін. Сиджу в прихожій та молимось усім Богам, щоб не прилетіло. Що буде далі неясно. Так і живемо в невідомості....хоч би вижити....

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.