Testimony 1427

Testimony 1427

2022-11-02

On February , I woke my husband and said: "War." Watching the morning news, I couldn't believe this was my country today. At first, there was fear and not understanding what to do next. Fear for my children, for my husband who immediately went to war... To survive this, we collected funds for the needs of our military, helped the displaced, and tried to live on. In the first weeks, when the alarm sounded, everyone ran to the shelter, then learned to sleep on two mattresses according to the rule of two walls, and then wholly slept in beds, listening to the explosions. But from October , constant shelling of the city began, without warning, shelling of residential buildings... It became scary... It was terrifying at night, not only for children but also for adults. The feeling of anxiety turned into a feeling of terror and uncertainty. Then I had to leave my hometown. Now I am far from home with my children; I have learned to appreciate my family and friends more. I began to say more often that I love children and thank them, hug and kiss, worry and forgive. There was still fear and a sense of uncertainty. But I believe that we will return home, and soon, we will celebrate the victory.

лютого я розбудила чоловіка і сказала: “Війна”. Переглядаючи ранкові новини, я не вірила, що це моя країна сьогодні. Спочатку був страх і нерозуміння що робити далі. Страх за дітей, за чоловіка, який одразу пішов на війну...Щоб якось це пережити, щоденно збирали кошти для потреб наших військових, допомогали переселенцям, намагались жити далі. Перші тижні при сигналі тривога всі бігали в укриття, потім навчилися спати на двох матрацах за правилом двох стін, а потім зовсім спали в ліжках, прислухаючись до вибухів. Але з жовтня почалися постійні обстріли міста, без об'явлення тривоги, обстріли по жилим будинки... Стало страшно... Особливо було страшно вночі не тільки дітям, а й дорослим. Відчуття тривоги переросло в почуття жаху і невизначеності. Тоді і довелося покинути рідне місто. Зараз з дітьми я далеко від дому, я навчилася більше цінувати рідних і близьких. Я почала частіше казати, що люблю дітям і дякувати, обіймати і цілувати, турбуватися і пробачати. Ще залишився страх і відчуття невизначеності. Але вірю, що ми повернемось додому і скоро будемо святкувати перемогу

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.