Testimony 1426

Testimony 1426

2022-11-02

Good afternoon! I am an amiable girl by nature; I also try to avoid quarrels in my family and resolve any misunderstandings through negotiations based on mutual respect. And when people just quarrel, shout humiliatingly, God forbid they fight - then I feel sad, bad, sad and pessimistic, even if they are strangers. I really love my country and our people, even though they often behave inhumanly, and this is where it starts on February !.. I honestly did not know where to go!.. Such horror began, and I was weak-minded, realizing that all this was actually in my country and not somewhere over there on the news they show staged provocations; I felt very, very uncomfortable, sad, and heavy, and I found myself in sadness without a light. Depression and apathy. Every siren, I got goosebumps and tension all over my body, fear for myself, for my relatives, loved ones and children that I don't have yet, for property and ecology because I love our fertile Motherland very much! I probably read every siren's mini-prayer, begging God to save and preserve everything I have and know how to do. Somewhere the next day, because I can't live a day without at least a short walk, something inside me, something responsible for maintaining a normal mood, told me to hide from the sirens penetrating to the very subconscious somewhere in nature. And I decided to go every day (!) despite the frost for a couple of hours to the local Arboretum to feed the birds and squirrels; they are almost tame there. It was my only salvation from terrible events, thoughts and a little from the same feelings. And I also started learning to play the piano on my own. This is a rather complicated process that requires a lot of effort and, most importantly, full concentration on training, which I had to do in order not to think/be distracted from what was happening for at least a couple of hours... Since I could not help the soldiers except with tears, go to weave nets first, too, because there are conversations about the war from "primary sources"! I thought: "I will support our fauna in the fierce frost!" This also restores the soul a little, warms and pleases, because it is a pleasant and useful thing simultaneously! Because I lost both jobs on the very first day of the war, I was able to go to the park to feed our little ones every day. And it was like that for probably a month. I also went, but already - times a week, because I started going to weave nets, interweaving with each ribbon a prayer, a wish to protect ourselves, to be courageous, prudent and smart to our warriors of light! Then I learned that there are people from "we feed the Patriots," where you can also be useful: come every Saturday to pack dry soups with volunteers. And so, gradually, I began to come out to people and adapt to what we have. There was still a shortage of products in supermarkets; our family survived it more or less normally, as there were enough stocks until the food supply was restored. Although I remember when I didn't see live bread anywhere for a week, and after a couple of days, I saw it and bought it fresh - happiness knew no bounds! It was the same with other favourite products, but it was not so deeply to the heart. I still remember how sharply some cereals and salt tripled in price, and after a couple of weeks, the price dropped a little, but remained relatively high because there was a shortage, then gasoline rose in price... I was very sorry that there was no work anyway for three months, and the prices for everything have risen so much! Until now, you must constantly control expenses and deny yourself something; of course, I am not talking about red caviar and other curiosities. Now about the terrible feeling when there were flights to our native city... It was at the end of July; I went with a friend on bicycles to the city reservoir, it was such a wonderfully warm, not hot day! And around noon, I hear: "Babah! Gur-grrr!" I immediately felt fear, tears in my eyes; everything inside was as tight as ever, and my body began to tremble because even though it was a few kilometres away from us, it thundered so that the ground shook. The echoes of the sound and shock waves penetrated the environment very strongly! Screaming birds started circling and fleeing somewhere! Terrible! Terrible! German! And there was nowhere to hide, and there was no need... Later, when I gradually came to my senses, through tears and despair, I thought that, on the contrary, it is better in an open area - you won't fall with a tree, or a wall, or debris... Then, looking around, you saw from the side where it thundered, a very powerful smoke barrel! It's unfortunate to see such a thing in your hometown!... Trying to calm each other down, they decided to go further, and then the cries of people who called their relatives, asking if they were alive, what they saw in detail, began to appear from all sides. All these conversations made me even more depressed, and I was in despair again. Then, focusing on what is alive, what is breathing, what is around Nature, over time, it became easier for me, but when friends from other regions and countries asked: "how are you?" again describing the experience to them, the body began to tremble and the mood deteriorated. God willing, the war will end as soon as possible, peace will come, and we will rebuild and revive our native Ukraine and live better and friendlier than "before"! Glory to Ukraine!!! Glory to heroes!!!

Доброго часу доби! Я по своїй натурі ну дуже доброзичлива дівчина, я і в своїй родині намагаюся уникати сварок і стараюся вирішити якісь непорозуміння методом переговорів на основі взаємоповаги. І коли люди просто сваряться, кричать принижуючи, не дай Боже б'ються - то мені вже на душі печально, погано, сумно і пісимістично, навіть якщо це незнайомці. Я дуже люблю свою країну, наших людей, хоч вони часто не по людськи себе поводять, і тут таке лютого починається!.. Я, чесно, не знала куди себе подіти!.. Такий жах почався, а я ж слабонервна, розуміючи, що все це насправді в моїй країні, а не десь там по новинах показують змонтовані провокації, мені дуже дуже стало не по собі, печально, тяжко і я опинилася в смутку безпросвітно. Депресія і апатія. Кожну сирену в мене починалися мурашки та напруга по всьому тілу, страх за себе, за своїх рідних, близьких і дітей, яких поки не маю, за майно та екологію, бо я дуже люблю нашу родючу Батьківщину! Я мабуть кожної сирени міні молитву читала, благаючи Бога спасти і зберегти все, що маю і вмію. Десь на наступний день, бо я не можу і дня прожити без хоч маленької прогулянки, щось в середині мене, те, що відповідає за підтримку нормального настрою, мені підказало ховатися від проникаючих до самої підсвідомості сирен десь на природі. І я вирішила щодня(!) ходити попри мороз на пару годин в місцевий Дендропарк годувати пташок та білочок, вони у нас там майже ручні. Це для мене було єдине спасіння від жахливих подій, думок і трохи від таких же відчуттів. А, ще я почала вчитися грати на фортепіано самостійно. Це досить складний процес, який потребує не малих зусиль і головне - повного зосередження на навчанні, що мені і треба було, аби не думати/відволіктися хоч на пару годин від того, що творилося... Оскільки воінам я допомогти крім слізьми не могла, ходити плести сітки спершу теж, бо там же розмови про війну від "першоджерел"! Я подумала: "Буду підтримувати в люті морози нашу фауну!" Це і душу трохи відновлює, зігріває і радує, бо приємна і корисна справа водночас! Бо обидві роботи я в перший же день війни втратила, то мала змогу щодня ходити годувати меньших наших в парк. І так було мабуть з місяць, далі я теж ходила, але вже - разів на тиждень, бо почала ходити плести сітки, вплітаючи з кожною стрічкою молитви, побажання берегти себе, бути мужніми, обачними та кмітливими нашим воїнам світла! Далі взнала, що є люди з "годуємо патріотів", де теж можна бути корисним: приходити щосуботи на фасування сухих супів з волонтерами. І так я потроху почала виходити в люди та підлаштовуватися під те, що маємо. Ще був дефіцит продуктів у супермаркетах, наша родина його більш-менш нормально пережила, оскільки запасів вистачало, поки не відновилася поставка харчів. Хоча пам'ятаю, коли з тиждень не бачила вживу хліба взагалі ніякого ніде, а тоді через пару днів побачила і придбала свіжим - щастя не було меж! Так було і з деякими іншими улюбленими продуктами, але то не настільки було глибоко до душі. Ще пам'ятаю, як різко деякі крупи та сіль в три рази подорожчали, а через пару тижнів трохи впала ціна, але залишившись відносно високою, бо то дефіцит, то бензин подорожчав... Дуже прикро мені було, що роботи і так не було три місяці, а ціни на все так повиростали! До сих пір приходиться постійно контролювати витрати, в чомусь собі відмовляти, звісно, я не про червону ікру та ін диковинки. Тепер про жахливі відчуття коли в наше рідне місто були прильоти... Це було в кінці липня, я поїхала з другом на велосипедах до міської водойми, такий чудовий телий не жаркий день був! І десь о годині дня чую: "Бабах! Гур-гуррр!" В мене одразу страх, сльози на очах, все всередині так стиснулось як ніколи, тіло почало тремтіти, бо хоч і за декілька км від нас це було, але гримнуло так, що і земля здрогнула і відлуння звуку і ударної хвилі пронизали навколишнє середовище дуже сильно! Птахи з криками почали кружляти та кудись тікати! Жудко! Страшно! Немічно! І сховатися нема куди, та і не треба було... Я потім, коли потроху прийшла в себе, крізь сльози і відчай подумала, що на відкритій місцевості навпаки краще - деревом не привалить, ні стіною, ні обломками... Тоді озирнувшись побачили з того боку, де гримнуло, дуже потужний димовий стовбур! Дуже сумно і печально таке бачити в рідному місті!.. Намагаючись одне одного заспокоїти, потроху надумали їхати далі і почали тоді з'являлися з усіх боків зойки людей, які передзвонювалися з рідними, питаючи чи живі, що бачили і в подробицях. Всі ці розмови ще більше навіювали депресію і я знов була у розпачі. Тоді зосередившись що жива, що дихаю, що навколо Природа, з часом мені стало легше, але коли друзі з інших областей і країн питали: "як ти?" знову описуючи їм пережите тіло починало тремтіти і настрій псувався. Дай Боже війна якнайшвидше закінчиться, настане мир і ми відбудуємо і відродимо нашу рідну Україну і житимемо краще і дружніше ніж "до"! Слава Україні!!! Героям Слава!!!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.