Testimony 1421

Testimony 1421

2022-11-02

Good evening. I want to talk about my experiences, injuries and disappointments during the war, which for almost a year has not stopped surprising me with new pranks. No, I won't start the story with the fact that I don't sleep well at night or that they are trying to raze my city to the ground. No, all people experience this simultaneously and to some extent, it has already become "gray everyday life." To be honest, the war only strengthened my disbelief in "higher powers," but here, too, I don't think that I am any different from the people who lived in the big city of [CITY], in the occupied territories... But, probably, changes did happen: I became more fatalistic and pessimistic. How can you not become a pessimist when you see that human lives are worthless, they are not valued, but people show their essence more and more vividly?! There are many vivid examples of each of these statements. Let's start in order with human lives and their value. For example, my hometown was sold twice (as many times as is known). Still, it is not about the mayor: once by the father of my snotty classmate, whose family is very wealthy people, and the second time by two women who were paid hryvnias for hands hryvnias - that's how much the destruction of homes and human lives cost (some people were hospitalized that day, including the dead). Also, I cannot remain silent for the Russian soldiers. Yes, our people hate them so much that their hearts burn with rage and hatred, but few people thought they were simply being sent to die: expired dry rations, unreliable protection... They were simply being sent to our lands, knowing that hardly anyone would return home alive. Also, they were obliged to pay thousand rubles, if I am not mistaken, to the victims' families. Isn't it ironic that their nanny state, the Motherland, for whose views they give their lives, will pay much less than the country that offers soldiers to surrender and allow them to start life with a clean slate? I would say that this is a fierce irony. But it prompts the thought that is about to become a hypothesis: "Life is not worth anything." It's sad, but we live in such realities. The war showed the faces of some beings and forced them to expose themselves in front of the "mirror" and accept terrible facts. People don't value their smaller friends with whom they should have been responsible. People are cruel and take care of their asses (the vast majority): they leave purebred animals and simple "dogs" to fend for themselves. Is this humanity? Are these charities and solidarity in such a difficult time? People are worse than animals, which, although cruel, protect and care for each other. My mother saved a Sphynx cat from imminent death. Yes, it was summer outside, but the nights were already uncomfortably cool, autumn was approaching, and the shooting continued in the street. I will not tell you how many different variations there were for a domestic cat to die on the street, even without fur. I love animals too much. Much more than people, I think that is obvious. In our city, there has been an increase in the number of animals that have been deprived of a home, although it is not their fault. Yes, some good people help people and animals who find themselves in a difficult life situation, but this is a small part of the population (including my town). Also, an example of a situation that strongly influenced my life can be my dog, named [NAME]. During the war, I got two additional pets: the cat [NAME] and the puppy [NAME]. She was a happy puppy, but she was born on the street; my family fed [NAME]'s family well. And one day, when the mother was feeding the happy offspring, there was no black "ball." And the weather was cool and rainy. Then, on the same day, we went searching and found the poor thing in the bushes, not far from where she lived: hungry, cold and covered in blood from a broken leg (open fracture and broken pelvis) - she had been hit by a car. I will not say how many nerves were spent, how many times our souls were disturbed, or how much money was spent on treating the little one. The main thing is that she is healthy and has a home, although she does not have a leg. Unfortunately, half of the leg had to be amputated due to tissue necrosis and loss of sensitivity ([NAME] bit it off a little, and it was already clear that the doctor did not find another way out, although we tried with all our strength and joint efforts to save the leg). But I am happy that the little one is as happy as she was before and does not feel "inferior." Also, I doubted for a long time whether to write the next paragraph or not because my heart began to groan with pain and horror, and tears well up in my eyes. But if the topic is about traumatic experiences, then I can tell you about the terrible consequences of war. I was told an unfortunate and shocking story about animals. Once, after another heavy shelling of one of the city's districts, all the janitors were called to clean up the debris of everything on the road so that the transport could carry out larger-scale cleaning. So, she said that among the fragments of glass, and houses, there was an unknown number of dismembered bodies. Unfortunately, these were not people. She couldn't recover, so she quit. One missile that took innocent souls and tore up bodies so that they could not return... This story tears my eyes because I had the honour of walking with this pack of dogs a few days earlier: they walked me halfway to the hospital where I was going. I chased them away from the road, taking care that nothing happened to them; I laughed when several times a dog "ran into" my leg, which was looking at something. And people who say that they are aggressive and attack, I think that they are terrible because if you do nothing bad, then you will not get evil just like that. Yes, some animals are aggressive, but the whole thing is people: they left their pet to fend for themselves, the one who loved them more than anything and just like that. I would never be able to leave for a safe place without mine or without placing them with people I can trust (family, friends) and know that the ones I love are safe. I apologize for the sad story, but I needed to show my perspective on everything. Moreover, each person should leave behind something. Maybe my story will help you with research or some other things. I hope that I was able to help you, but I do not doubt that you helped me. Have a nice day, and be safe.

Доброго вечора. Я хотіла б розповісти про свій досвід, травми та розчарування у ході війни, яка вже майже рік не перестає дивувати новими витівками. Ні, я не почну розповідь із того, що я погано сплю вночі чи те, що моє місто намагаються зрівняти із землею. Ні, це всі люди одночасно та в якоюсь мірою переживають, це вже стало «сірою буденністю». Якщо чесно, то війна тільки підкріпила мою невіру у «вищі сили», але тут також я не думаю, що чимось відрізняюсь від людей, що жили у великому місті [МІСТО], на окупованих територіях… Але, напевно, зміни все ж таки відбулись: я стала більш фаталістичною та песимістичною. Як же не стати песимістом, коли бачиш, що людські життя нічого не варті, їх не цінять, та люди показують все більш яскраво своє єство?! Є маса яскравих прикладів кожному із цих висловлювань. Почнемо за порядком, із людських життів та їх цінності. Наприклад, моє рідне місто двічі продавалося (стільки разів, скільки відомо), але мова йде не про мера: один раз батьком моєї пришибкуватої однокласниці, сім’я якої є дуже заможними людьми, та другого разу двома жінками, яким заплатили по грн на руки. грн – стільки коштують руйнування домівок, людські життя (в той день потрапило у лікарню десь осіб, серед яких є загиблі). Також, я не можу промовчати за російських солдат. Так, наш народ їх ненавидить так, що аж серця палають від люті та ненависті, але мало хто замислювався, що їх просто посилають на смерть: прострочені сухпайки, ненадійний захист… Так, їх просто посилають на наші землі знаючи, що навряд чи повернеться хтось живим додому. Також, сім’ям загиблих зобов’язались виплатити, якщо не помиляюсь, тисяч рублів. Хіба не іронічно, що їх держава-ненька, Батьківщина, за погляди якої вони віддають життя, виплатить набагато менше, ніж країна, яка пропонує солдатам здатись та надати можливість почати життя із чистої сторінки? Я б сказала, що це дуже жорстока іронія. Але вона підштовхує до думки, що от-от стане аксіомою: «Життя нічого не варте». Сумно, але ми живемо у таких реаліях. Війна показала обличчя деяких істот, та змусила оголити себе перед «дзеркалом» та прийняти страшні факти. Люди не цінують своїх друзів менших, з якими вони повинні були бути відповідальними. Люди жорстокі та піклуються за свою дупу (переважна більшість): вони залишають напризволяще і породистих тварин, і простих «дворняжок». Хіба це людяність? Хіба це милосердність та згуртованість у такий важкий час? Люди гірше за тварин які хоч і жорстокі, але вони захищають один одного, піклуються. Моя мама врятувала кота породи Сфінкс від неминучої загибелі. Так, надворі було літо, але вже ночі були неприємно прохолодні, насувалася осінь, а на вулиці все так продовжували стріляти. Не буду розповідати скільки було різних варіацій загинути домашньому коту на вулиці, та ще й без шерсті. Я надто люблю тварин. Набагато більше, ніж людей, думаю, що це очевидно. В нас у місті побільшало тваринок, які були позбавлені дому, хоча вони в цьому не винні. Так, є добрі люди, які допомагають людям та тваринкам, що опинились у тяжкій життєвій ситуації, але це мала частина населення (в тому числі й мого містечка). Також, прикладом ситуації, що вплинула сильно на моє життя може бути моя собачка, на ім’я [ІМ'Я]. За період війни в мене з’явилося два додаткових улюбленці: кіт [ІМ'Я] та цуценя [ІМ'Я]. Вона була щасливим цуценям, але була народжена на вулиці, моя сім’я добре годувала сім’ю [ІМ'Я]. І одного дня, коли мама годувала щасливе потомство, то не було одного чорнявого «клубка». А погода стояла прохолодна та дощова. Потім, в той же день ми відправились на пошуки і знайшли бідолашну у кущах, недалеко від її місця проживання: голодну, холодну та в крові через роздроблену лапу (відкритий перелом та роздроблений таз) – її збила машина. Я не буду казати скільки нервів було витрачено, скільки разів турбували наші душі, скільки грошей пішло на лікування малої. Головне одне: вона здорова та в неї є дім, хоч немає лапки. На жаль, через омертвіння тканин і втрати чутливості довелося ампутувати половину ноги ([ІМ'Я] її трохи відгризла та було вже зрозуміло, що лікар не знайшов іншого виходу, хоча всіма силами та спільними зусиллями ми намагалися врятувати лапку). Але я дуже рада, що маленька така ж радісна, як і була раніше, що вона не відчуває себе «неповноцінною». Також, я довго сумнівалась писати наступний абзац чи ні, адже моє серце починає стогнати від болю та жахіть, а на очах навертаються сльози. Але, якщо тема про травмівний досвід, то я можу розповісти вам жахливі наслідки війни. Мені розповіли дуже сумну та шокуючу історію про тваринок. Одного разу, після чергового сильного обстрілу одного із районів міста, скликали всіх двірників, щоб вони прибирали уламки всього на дорозі, щоб транспорт міг проводити більш масштабні очищення. Так ось, вона розповіла, що серед уламків скла, будинків, була невизначена кількість розшматаних тіл. На жаль, це були не люди. Вона не змогла оговтатись, тому звільнилась. Одна ракета, яка забрала невинні душі та пороздирала тіла, щоб вони не змогли повернутись… Ця історія заставляє навертатися сльози на моїх очах, адже я мала честь кількома днями раніше пройтися із цією зграйкою собачок: вони провели мене півшляху до лікарні, куди я прямувала. Я відганяла їх від дороги, піклуючись про те, щоб із ними нічого не сталося, я сміялася, коли кілька разів у мою ногу «врізалась» собачка, яка задивилась на щось. І люди, які говорять, що вони агресивні та нападають, мені здається, що вони дуже погані, з червинкою, адже якщо нічого поганого не робити, то просто так не отримаєш зла. Так, деякі тваринки є агресивними, але вся річ у людях: вони лишили свого улюбленця напризволяще, того, який любив їх понад усе та просто так. Я ніколи не змогла б виїхати у безпечне місце без своїх, або ж, не влаштувавши їх у людей, яким я можу довіряти (родині, друзям) та знати, що ті, кого я люблю у безпеці. Прошу вибачення за таку сумну розповідь, але мені потрібно було показати свій погляд на все. Тим паче кожна людина повинна залишити після себе щось. Можливо, моя розповідь допоможе Вам у дослідженнях або ще якихось речах. Сподіваюсь, що я змогла Вам допомогти, але не сумніваюсь, що Ви допомогли мені. Гарного дня Вам та безпеки.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.