Testimony 1403

Testimony 1403

2022-10-31

In the first days of the war, I was shocked and utterly unaware of what was happening. I constantly read the news and cried. I lost my job because I was working with children in the studio, and it became impossible. For the first months, we lived on our savings. I hardly slept for the first weeks. There was fear for the child. I thought that when I fell asleep and did not hear the alarm, something might happen. I scolded myself; why didn't I buy at least an old car and improve my driving skills (because, I thought, if I had to leave the country, it would be more accessible by car than by crossing on foot in such weather). People who fled the war zone began to be accepted in our city. Things were needed. Sorted through clothes and shoes at home and took some things to volunteers. To occupy myself with something (because I could not work creatively!!!), she went to weave camouflage nets. From morning to evening. There were a lot of us; it was a little distracting from evil thoughts. Only a month later, I was able to pick up a brush. But I was angry with myself that nothing was working out. The colours on the canvases are still too dark. From the end of April until now, I have been conducting art classes with IDP children. When I heard their stories about their experiences during the war, I came to my senses a little and began to work creatively and delve into the artistic life in war conditions. Some paintings became donations to support the Armed Forces. In September, there were efforts to resume the activities of the once-successful studio. Unsuccessfully. Probably, this is already a passed stage in my life.

В перші дні війни в мене був шоковий стан і повне неусвідомлення того, що відбувається. Я постійно читала новини і плакала. Я втратила роботу, бо працювала з дітьми в студії, а це стало неможливим. Перші місяці ми жили за заощаджені кошти. Я майже не спала перші тижні. Був страх за дитину. Думала, що коли я засну і не почую тривогу, щось може статися. Картала себе, чому не придбали хоч старенький автомобіль і не вдосконалила навичок водіння (бо ж, думала, якщо доведеться залишати країну, на автомобілі легше, ніж через піший перехід в таку погоду). В нашому місті почали приймати людей, які втекли із зони бойових дій. Потрібні були речі. Перебрала вдома одяг і взуття, віднесла деякі речі волонтерам. Щоб чимось себе зайняти (бо творчо працювати не могла!!!), пішла плести маскувальні сітки. Від ранку до вечора. Нас було багато, трішки відволікалася від поганих думок. Лише через місяць змогла взяти до рук пензель. Але злилася на себе, що нічого не виходить. Кольори на полотнах ще й досі надто темні. З кінця квітня і до тепер проводжу мистецькі заняття з дітьми ВПО. Коли почула їхні історії про пережите під час війни, прийшла трішки до тями і почала працювати творчо та вникати в мистецьке життя в умовах війни. Деякі картини стали донатами для підтримки ЗСУ. У вересні були намагання відновити діяльність колись успішної студії. Безуспішно. Напевно, це вже пройдений етап у моєму житті.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.