Testimony 1383

Testimony 1383

2022-10-29

The war...It began for my family with a loud explosion on February at a.m. We woke up and did not understand what the thunder was. An acquaintance from [CITY] called my son and informed him that the war and tanks had gone to [CITY]. He advised me to take the family out immediately. The first feeling is a shock. We quickly threw on some change of clothes and left to visit their relatives in a distant village. We thought for a while that the invaders would soon be driven out. And in the morning, enemy equipment passed through the village. You couldn't even look out the window because they could just burn. Tanks and armoured personnel carriers moved even at night. The windows shook from the roar. It was terrible for the children and grandchildren. In the morning, Russian rotorcraft flew low, almost touching the roofs of houses. Tanks even went through the fields. The light, the connection disappeared. Transport stopped, and products were not delivered to the store. The equipment was running almost constantly. Loud explosions could be heard somewhere not far away, and it could be seen that they were playing. There were of us in the house. At night, they slept in a corridor between two walls. Two weeks passed like that. They decided to return home. We were afraid to go because everywhere, there were enemy roadblocks and inspections. At home, the streets are empty; people seem to have disappeared. There are empty store shelves, ATMs are not working, and bank queues are several thousand long. We did not have time to withdraw the salary from the cards; we signed up in the queue since the night. But we could not withdraw the money because it quickly disappeared. It's scary even to remember... At home, the last straw was the Russian checkpoint near the yard. We stopped all the cars and checked them. Closed faces, with automatic weapons. The majority is of another nationality. We decided to go to the regional center. We are very grateful to the volunteers who formed evacuation convoys at their peril and risk. Because, at that time, it was impossible to leave by evacuation bus. The occupation authorities did not release. We left in the morning. We took very few things because everything was checked, interrupted by other people's dirty hands. Not everything was allowed to be transported. Now, analyzing, I understand that we were fortunate to leave quickly. If, in peacetime, the road took two hours, now it took almost hours. We passed Russian checkpoints. They checked documents, luggage, and people. Who, where, why. Before each inspection, my heart froze with fear because small grandchildren were in the cars. We prayed all the way. It was scary to drive through the gray zone, with burnt and shot cars on both sides of the road. They could shoot after chasing. I couldn't believe this was reality and not a scary movie about war. And only after seeing our brave Ukrainian soldiers who met the column tears of joy were shed. Our! Our native Ukrainian flag, such native faces! The first days I did not go outside at all. It was difficult to get used to walking down the street without looking back, hiding the phone and speaking freely. Then we got used to it.. we rented an apartment and started to breathe a little. But the savings were running out. It is difficult to find a job because so many people have come. How shameful it was to turn to the humanitarian hub for help. I still feel hopeless, that burning pain and shame. But my grandchildren must eat. That's why I left, relocating myself, trespassing because of pride. You're riding a tram, and you hear in your direction, "Immigrants, they've come here." You feel like a person not even of the second class but worthless. I write and cry. Why did they come to our land? Why are they destroying our people? Explosions were often heard, then there was the echo of artillery shelling from [CITY], [CITY]. Then they started launching missiles at [CITY]. Every night there were explosions and such that the windows shook. Not one peaceful night. We went to bed and shuddered at every sound. We held out for a very long time, but when they started destroying the houses of civilians, we couldn't stand it. We moved to Kyiv. We thought it would be calmer. On the first day, during the air raid, they went to the subway. Here I felt like a part of my great country - Ukraine. People are united, ready to help others. And the applause was loud, triumphant, rolling down the subway after the alarm ended. Our Ukrainian people are not victorious! I understand that compared to other people whose houses were destroyed, our house is still intact, but the territory is occupied. You wake up at night and wonder if there will be a place to return to after the Victory or if anything will survive. Anger and rage at the occupiers do not go away! What they did on our land cannot be forgiven!

Війна...Вона для моєї сім'ї почалась з гучного вибуху лютого о годині ранку. Прокинулися і не розуміли, що то таке гримить. До сина зателефонував знайомий з [МІСТО] і сповістив, що війна і танки пішли на [МІСТО]. Порадив негайно вивозити сім'ю. Перше відчуття- це шок. Швидко кинули трохи змінного одягу і виїхали до родичів у дальне село. Думали ненадовго, скоро загарбників виженуть. А вранці через село пішла ворожа техніка. Не можна було навіть визирати у вікно, бо могли просто пальнути. Танки,бронетранспортери йшли і вночі.Від гуркоту здригались вікна. Страшно було за дітей, онуків. Вранці полетіли гвинтокрили росіян, низько, ледь не зачіпаючи дахи будинків. Танки йшли навіть полями. Зникло світло, зв'язок. Зупинився транспорт, не завозили продукти в крамниці. Техніка йшла майже постійно. Чулися гучні вибухи десь недалеко, видно було заграви. В будинку нас було чоловік. Вночі спали у коридорі між двох стін. Так пройшло два тижні. Вирішили повертатись додому. Боялись їхати, бо скрізь ворожі блокпости, перевірки. Вдома пусті вулиці, люди начебто зникли. В крамницях пусті полиці, банкомати не працюють, в банках черги по декілька тисяч. Зарплату з карток зняти не встигли, в черги записувалися з ночі. Але гроші зняти не змогли, бо їх швидко не стало. Страшно навіть згадувати... Вдома останньою краплею був блокпост росіян біля двору. Зупиняли всі машини, перевіряли. Закриті обличчя, з автоматами. Більшість іншої національності. Вирішили виїхати до обласного центру. Дуже вдячні волонтерам, які на свій страх і ризик формували евакуаційні колони. Бо на той час виїхати евакуаційним автобусом було неможливо. Окупаційна влада не випускала. Вирушили зранку. Речей брали дуже мало, бо все перевірялось, переривалось чужими брудними руками. Не все дозволялось провозити. Зараз, аналізуючи, розумію, що нам дуже пощастило швидко виїхати. Якщо у мирний час дорога займала години дві, то тепер їхали майже годин. Пройшли російських блокпостів. Перевіряли документи, багаж, людей. Хто, куди, навіщо. Перед кожною перевіркою серце від страху завмирало, бо в машинах маленькі онуки. Молилися всю дорогу. Страшно було проїзджати сіру зону, обабіч дороги згорілі та розстріляні машини. Могли навздогін розстріляти. Просто не вірилось, що це дійсність, а не страшний фільм про війну. І тільки побачивши наших мужніх українських воїнів, які зустріли колону, полилися сльози радості. Наші! Наш рідний український прапор, такі рідні обличчя! Перші дні взагалі не виходила на вулицю. Важко було звикнути ходити по вулиці не озираючись, не ховаючи телефон, вільно говорити. Потім призвичаїлись.. Орендували квартиру, почали трохи видихати. Але заощадження закінчувалися. Роботу знайти важко, бо дуже багато людей приїхали. Як соромно було звернутися в гуманітарний хаб за допомогою. Я до сих пір відчуваю себе безхатьком, той пекучий біль і сором. Але онуки повинні їсти.Тому й пішла, переселивши себе, переступивши через гордість. Їдеш у трамваї і чуєш у свій бік "переселенцы, понаехали тут". Відчуваєш себе людиною навіть не другого сорту, а нікчемою. Пишу і плачу. Чого вони прийшли на нашу землю, чому нищать наш народ? Часто чули вибухи, то було відлуння артобстрілів [МІСТО], [МІСТО]. Потім почали запускати ракети на [МІСТО]. Кожну ніч вибухи та такі, що здригались вікна. Ні однієї спокійної ночі. Лягали спати і здригались від кожного звуку. Тримались дуже довго, але коли почали нищити будинки мирних жителів, не витримали. Переїхали до Києва. Думали, що спокійніше буде. Першого дня під час повітряної тривоги спускалися до метро. Тут я відчула себе частиною своєї великої країни - України. Люди згуртовані, готові прийти на допомогу іншому. І оплески гучні, переможні, що покотилися по підземці по закінченні тривоги. Наш український народ не переможний! Розумію, що в порівнянні з іншими людьми, будинки яких зруйновані, наше житло поки ціле, але територія окупована. Вночі прокидаєшся і думаєш, чи буде куди повертатися після перемоги, чи вціліє щось? Не проходить гнів і злість на окупантів! Те , що вони зробили на нашій землі вибачати не можна!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.