Testimony 1375

Testimony 1375

2022-10-29

The morning of February was etched in my memory for the rest of my life. A bug-out bag was already packed for a week in the hope that it would never be needed. At sunrise, explosions rang out at the airfield; for a second, I thought it might be thunder, but the man brought me back to reality: - The war had begun! Then began a new period that divided our life into before and after... Although it would be more correct to say before military life and survival. News... explosions across the country. Where to go? Where is the safe place? We decided to go from the city to the village and see how events would develop. I woke my daughter, dressed her, took the essentials and left in minutes. On the way, all relatives and friends started calling, everyone was confused, and no one could believe it. Everyone has the same questions, where is the safe place, stay at home or go further? We spent the whole day near the TV screen watching the news; the occupation of villages and cities was so fast that one could not believe one's ears and eyes. A day later, our city was also occupied. Explosions rang out both day and night. When they saw through the window the enemy vehicles passing by the house, the ground seemed to run away from under their feet. Everyone ran to the center of the house in a second and sat down on the floor behind two walls in the hope that the invaders would not shoot the house with us. What can you expect from the enemies? What is in the mind of people who came to exterminate their fellows? There are many questions in my head, no answers. In the evening, my daughter's temperature rose, and I realized that I had not taken medicine with me. Good people helped and brought antipyretic syrup, lowering the body temperature until morning. In the morning, the temperature is again, runny nose and a loud cough; the child is . years old, and there is no medicine. The enemies have already set up their checkpoints near our city. It was not clear by what criteria they were admitted and released. Fear.. panic... but the decision was made to go to the city to the hospital. Despite all our fear, they crossed the roadblocks and examined the child, and prescribed treatment. Queues at pharmacies are impressive, the lack of medicines has already begun to be felt, and it will be difficult to imagine what will happen next. They bought medicine and returned to the village. We stayed in the village for several weeks, during which time many explosions rang out and many enemy vehicles passed by. There was a realization that the war would last a long time. We returned home. Life in the occupation seems to have stopped. The shops are half empty; there is no money in the ATMs, there are queues for medicines, queues for bread, and prices are rising excessively. It was not easy to decide to leave home, to leave everything accumulated for so long. But it was clear that life in the occupation was not for us. Driving through the front line was dangerous, and anything could happen. Cars and vehicles were shot up, and phones and money were taken. The occupiers did everything they could think of. But we clearly decided that we should go to the territory controlled by Ukraine. With two bags of the most necessary things, we left for nowhere. Ten hours of travel, dozens of roadblocks, hundreds of hostile looks that made hatred boil in our chests and the realization that we may not reach the destination. Pride for our soldiers when they saw the burned equipment of the occupier, and even more excessive rage when they saw our mutilated equipment and completely destroyed homes and villages. We came to [CITY], applied for state aid and used this money to rent housing; receiving humanitarian aid became an integral part of life. I am very grateful to her. Otherwise, I don't know what we would have done. For several months, the man was looking for a job because the number of internally displaced persons is increasing daily, and everyone needs a job. My husband found a job; I am home with a small child. We began to rebuild our lives, and enemy rockets began to arrive in [CITY]. Days, weeks, months. The sounds of sirens have already become familiar. We have already begun to distinguish the sounds of air defence from the sounds of arrivals. Every day the shelling became more and more, and every day, the flights came closer. Do you have to go again? My child is almost three years old; he already understands everything and says that the Russians are destroying our country. He knows when to lie down, open his mouth and close his ears. He knows that when the siren sounds, he must go to the shelter. This is not the life I dreamed of for my child. The shooting of the convoy that wanted to leave for the occupied territory... Panic... Fear... The arrivals can already be seen from the window of our apartment... The last straw was the repeated arrival on high-rise buildings... Bags again, moving. After eight hours of travel, we were in Kyiv; the night was quiet. You can finally live in peace. Morning, siren... Explosions again. News and a feeling of déjà vu. Again explosions all over the country. There is no more panic; everyone knows what needs to be done. We take the necessary things, documents and everything to the shelter. I did not get to know the capital. Bags again, moving again. Start all over again. I want to believe that the next trip will be home if there is anywhere to return to.

Ранок лютого на все життя викарбувався в пам'яті. Тривожна валізка як тиждень вже була зібрана в надії, що ніколи не знадобиться. На сході сонця пролунали вибухи на аеродромі, на секунду я подумала може це грім, але чоловік повернув до реальності: - Розпочалась війна! Далі почався новий період який розділив наше життя на до та після... Хоча правильніше буде сказати на до воєнне життя та виживання. Новини... вибухи по всій країні. Куди їхати? Де безпечне місце? Вирішили з міста поїхати в село і подивитись як будуть розвиватись події. Розбудила доньку, одягла її, взяли найнеобхідніше і за хвилин вже поїхали. По дорозі почався обдзвон всіх родичів та друзів, всі були розгублені і ніхто не міг в це повірити. У всіх одні і ті ж самі питання, де безпечне місце, залишатись вдома чи їхати далі? Весь день ми провели біля екрану телевізора дивлячись новини, окупація сіл та міст була такою швидкою, що не вірилось власним вухам і очам. Через день взяли в окупацію і наше місто. Вибухи лунали і вдень і вночі. Коли побачили у вікно проїжджаючі повз дому ворожу техніку, земля наче втекла з-під ніг. Всі за секунду прибігли в центр будинку і сіли на підлогу за двома стінками в надії, що окупанти не розстріляють будинок разом з нами. Чого можна очікувати від ворогів? Що в голові у людей, які прийшли винищувати своїх побратимів? В голові безліч питань, жодної відповіді. Надвечір у доньки піднялась температура і я зрозуміла, що не взяла з собою ліки. Добрі люди допомогли і принесли жарознижуючий сироп, який збив температури тіла до ранку. З ранку знову температура, нежить, гучний кашель, дитині , роки, ліків не має. Біля нашого міста вороги вже облаштували свої блокпости. За якими критеріями вони впускали і випускали було незрозуміло. Страх.. паніка... але було прийнято рішення їхати в місто до лікарні. Попри весь наш страх, перетнули блокпости та оглянули дитину, призначили лікування. Черги до аптек вражають, нестача ліків почала вже відчуватись, що буде далі важко уявити. Закупили ліки, повернулись до села. Декілька тижнів ми пробули в селі, за цей час пролунало багато вибухів і проїхало повз безліч ворожої техніки. Прийшло усвідомлення, що війна надовго. Повернулись додому. Життя в окупації наче зупинилось. Магазини наполовину пусті, грошей в банкоматах немає, черги за ліками, черги за хлібом, ціни непомірно ростуть. Прийняти рішення покинути дім, покинути все, що наживалося стільки часу було дуже не просто. Але було ясно, що життя в окупації не для нас. Проїзд через лінію фронту був небезпечний і могло статися будь-що. Були і розстріли автомобілей, і розстріли техніки, забирали телефони, гроші. Окупанти робили все, що їм прийде в голови. Та ми чітко вирішили, що треба їхати на територію підконтрольну Україні. З двома сумками найнеобхідніших речей ми виїхали в нікуди. годин дороги, десятки блокпостів, сотні ворожих поглядів від котрих кипіла ненависть у грудях і усвідомлення того, що до назначеного місця ми можемо не доїхати. Гордість за наших воїнів, коли бачили згорілу техніку окупанта і ще непомірна лють коли бачили нашу понівечену техніку і розбиті вщент домівки і села. Приїхали до [МІСТО], оформили допомогу від держави і на ці гроші орендували житло, невід'ємною складовою життя стало отримання гуманітарної допомоги. Велика вдячність за неї, інакше й не знаю, що б ми робили. Декілька місяців чоловік шукав роботу, адже внутрішньо переміщених осіб з кожним днем все більше і більше і всім потрібна робота. Чоловік знайшов роботу, я з малою дитиною вдома. Почали відбудовувати своє життя заново, та і в [МІСТО] почали прилітати ворожі ракети. Дні, тижні, місяці. Вже стали звичними звуки сирен. Вже почали відрізняти звуки ППО від звуків прильотів. З кожним днем обстрілів ставало все більше, з кожним днем прильоти все ближче. Невже знову доведеться їхати? Дитині скоро три роки, вона вже все розуміє, каже, що росіяни знищують нашу країну. Знає в якому випадку треба лягати навпіл, відкривати рот та закривати вуха. Знає що коли лунає сирена треба йти в укриття. Не про таке життя я мріяла для своєї дитини. Розстріл колони, що хотіла виїхати на окуповану територію... Паніка... Страх... Прильоти вже видно з вікна нашої квартири ... Останньою краплею стали неодноразові прильоти в жилі багатоповерхівки... Знову сумки, знову переїзд. годин дороги і ми у Києві, ніч була тихою. Нарешті можна спокійно жити. Ранок, сирена... Знову вибухи. Новини і відчуття якогось дежавю. Знову вибухи по всій країні. Паніки вже немає, всі чітко знають що треба робити. Беремо необхідні речі, документи і всі в укриття. Знайомство зі столицею незадалось. Знову сумки, знову переїзд. Знову все починати спочатку. Дуже хочеться вірити, що наступна подорож буде додому, якщо буде куди повертатись.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.