Testimony 1374

Testimony 1374

2022-10-29

My place of residence is a large village kilometres from the border with the [CITY] region. Like most Ukrainians, the beginning of the war put me to bed. I heard explosions from the training ground near [CITY], but I ignored them. Waking up in the morning at o'clock, I went to put the kettle on, and my husband told me the news that divided my life in half. To this day, I do not believe in it; I always had the conviction that it would not happen. War is not for us. The first day was a misunderstanding of the situation. Some people packed up and left the village; others were convinced that everything would end quickly (politicians could agree). There were explosions all day; people ran and bought everything in the store, pharmacy, and gas stations. And then everything started. Tanks of the years that were going to storm [CITY], explosions, the first destroyed houses in the village and disabled people. But the belief remained that tomorrow, everything would calm down, and there would be peace. But he was not there. Day after day went by like this; food became less and less, you had to stand in lines for bread, and there was nothing else. We had to run to the basement day and night, sometimes spending the night there, it was freezing, without light, but we thought it was safe there. I lived in constant fear, not for myself, but for my son, whom I had not yet raised, and had not put on his feet. Every day and all day with a bug-out bag and phone in hand. Constant calls to my sister and mother, who lived in [CITY]. The last straw was a tank battle near the village, which we heard as if in the yard all night, sitting in the grave. In the morning, everything calmed down, but there were strange sounds from the street. When we looked out, we saw unmarked tanks, and it was unclear who they were - ours or Russian. They threw some things into the car and, at their own risk, left the yard to meet them. It was ours!!! We raced along the empty [CITY]-[CITY] highway. It was necessary to take my parents and go as far as possible from the city because they tried to storm it every day. Take a breather after driving through [CITY]. Where did you go? I do not know. Just drove. Fear drove me somewhere far away. So we ended up in a small mountain village in the Ivano-Frankivsk region. We didn't know anyone there; we had just arrived. People helped, found a house, and sheltered them. Uncle [NAME] and Aunt [NAME] turned out to be fantastic people; they helped like parents. We are very grateful to them for everything. For the first time there, probably somewhere after - weeks of stay, I could fall asleep without fear of loud and sharp sounds. We lived like this for almost three months. Every day calls to all relatives with a single question - How are you? Every day we tried to find out news from the village. We worried about our relatives who remained there; our hearts ached for our home and school. Constantly in the news - shelling, destroyed homes, native places, fellow villagers killed, wounded. In June, we returned to [CITY] and decided to live closer to home to visit. But Russia decided to shell the city with missiles. It was constant terror. Every day we got into some house, there was no way to sleep. The body could not adapt to this, sitting at night and shuddering from explosions, and during the day, you have to work. It was scary to sleep in general, but sometimes it just hurts. The constant tension was exhausting, the value of life was lost, and one became indifferent to oneself. It will fly, it will fly; we hid only when it was somewhere nearby. And then, one day, I thought, why should I exhaust myself so much? I work, I help with money, I don't know how to fight. I want silence. I want my child to smile, sleep at night, and always communicate with friends - and we left for [CITY]. We have been living here for three months and will spend the winter. We cannot return home; the fighting is going on. We have a damaged house, no gas in the village. I really believe that we will return in the spring. I will clean up the yard and plant flowers in the poly garden, and everything will be over.

Місце мого проживання це велике село за кілометрів до кордону з [МІСТО] областю. Як і більшість українців, мене початок війни застав у ліжку. Я чула вибухи із полігону, що біля [МІСТО], але не звернула на це уваги. Прокинувшись вранці о годині, пішла ставити чайник і чоловік повідомив новину, яка поділила життя навпіл. Я до сьогоднішнього дня не вірю в це, завжди мала переконання, що цього не буде. Війна не для нас. Перший день було нерозуміння ситуації. Частина людей збирали речі і їхали з села, інші були переконані у тому, що все швидко закінчиться (політики зможуть домовитися). Вибухи були цілий день, люди бігали скуповували все в магазині, аптеці, на заправках. А далі все і почалося. Танки років, які їхали штурмувати [МІСТО], вибухи, перші знищені будинки в селі і покалічені люди. Але віра зберігалася, що ось завтра все стихне і буде мир. Але його не було. Так ішов день за днем, харчів ставало все менше, за хлібом потрібно було стояти в чергах, всього іншого вже не було. Вдень і вночі доводилося бігати в погріб, інколи там ночувати, дуже холодно, без світла, але думали, що там безпечно. Жила в постійному страху, не за себе, а за сина, якого ще не виростила, не поставила на ноги. Щодня і цілий день з тривожним рюкзаком і телефоном в руках. Постійні дзвінки сестрі і мамі, які жили в [МІСТО]. Останньою краплею став танковий бій біля села, який ми чули ніби в дворі всю ніч, сидячи в погріб і. На ранок все стихло, але були дивні звуки з вулиці. Коли визирнули, побачили танки без знаків і було незрозуміло хто це - наші чи російські. Кинули в машину якісь речі і на свій страх виїхали з двору їм на зустріч. Це були наші!!! Ми мчали пустою трасою [МІСТО]- [МІСТО]. Потрібно було забрати батьків і їхати якнайдалі від міста, бо його намагалися штурмувати кожного дня. Трохи видихнути, коли проїхали [МІСТО]. Куди їхали? Не знаю. Просто їхали. Страх гнав десь далеко. Так ми опинилися в маленькому гірському селі Івано-Франківської області. Там ми нікого не знали, просто приїхали. Допомогли люди, знайшли будинок, прихистили. Дядько [ІМ'Я] і тітка [ІМ'Я] виявилися золотими людьми, допомагали ніби батьки. Ми їм за все дуже вдячні. Там перший раз, мабуть десь після - тижнів перебування, змогла заснути, не боятися голосних і різких звуків. Так прожили майже три місяці. Щодня дзвінки всім рідним з єдиним питанням - Як ви? Щодня намагалися дізнатися новини з села. Переживали за рідних, що там залишилися, боліло серце за дім, школу. Постійно в новинах - обстріли, зруйновані оселі, рідні місця, вбиті односельці, поранені. В червні повернулися до [МІСТО], вирішили жити ближче додому, їздити провідувати. Але Росія вирішила обстрілювали місто ракетами. Це був постійний жах. Щодня потрапляли в якийсь будинок, виспатися змоги не було. Організм не міг до цього прилаштуватися, вночі сидіти і здригатися від вибухів, а вдень потрібно працювати. Спати взагалі було страшно, але інколи просто рубало. Постійна напруга виснажувала, втрачалась цінність життя, ставало байдуже на себе. Прилетить, так прилетить, ховались, лише коли било десь поблизу. І ось одного дня, подумала, чому я повинна так себе виснажувати? Я працюю, допомагаю грошима, воювати я не вмію. Я хочу тиші. Хочу, щоб моя дитина посміхалася, спала вночі,спілкува до вся з друзями - і ми виїхали до [МІСТО]. Зараз вже три місяці мешкаємо тут, будемо зимувати. Додому повернутися не можемо, ідуть бої. Маємо пошкоджений будинок, відсутність газу в селі. Дуже вірю, що повернемося весною. Я приберу подвір'я, підсапаю квіти в полісадніку і все закінчиться

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.