Testimony 1373

Testimony 1373

2022-10-29

When the war started, [CITY] and the area where we lived were occupied by Russia from day one. Even then, the concept of war was not perceived so terribly because this concept was unknown to us. We lived there for six months, and when it became impossible to endure all these abuses of ordinary people by the occupiers, a decision was made to leave for [CITY]. Almost all of our high school teaching staff left, but some went to cooperate with the aggressor. What's more, these were almost native people I thought I knew completely (godfather, girlfriend). This was a concrete blow to my perception of reality. Moreover, they all still think that they did the right thing. When they were leaving, they came under fire at the checkpoint in [CITY]. How scary it is!!! Shells explode near you at a distance of m, and you do not know where the next one will go. Children cry, and adults comfort them—some horror. Also, I feel guilty for not taking my son with me ( years old). I can't protect him at such a distance. I think about it very often. How could I leave my only child in the occupation? These are the experiences I have had. Maybe they are very personal but painful.

Коли почалася війна, [МІСТО] та район, де ми проживали, росія окупувала з першого дня. Поняття війни ще тоді не сприймалося так страшно, адже нам це поняття було невідомо. Прожили ми там півроку, та, коли стало вже неможливо терпіти всі ці знущання окупантів над звичайними людьми, було прийнято рішення виїхати до [МІСТО]. Майже весь наш педколектив гімназії виїхав, але були й ті, що пішли на співпрацю з агресором. При чому це були майже рідні люди, яких, мені здавалося, я знаю повністю (кума, подруга). Це було конкретним ударом по моєму сприйманню дійсності. При чому, вони всі ще й досі думають, що зробили правильно. Коли виїжджали, то на блокпосту у [МІСТО] потрапили під обстріл. Як же це страшно!!! Біля тебе на відстані м рвуться снаряди, і ти не знаєш, куди потратить наступний. Діти плачуть, дорослі їх заспокоюють. Жах якийсь. А ще, я почуваю провину, що не забрала із собою сина ( років). Не можу на такій відстані захистити його. Дуже часто про це думаю. Як я могла залишити свою єдину дитину в окупації. Ось такі переживання я маю. Може вони дуже особисті, але ж болючі.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.