Testimony 1370

Testimony 1370

2022-10-29

When I woke up on February and found out that the war had started, I cried a lot, then I picked myself up and went to the store; panic was overcome by endless queues, sirens wailing, all the stores, pharmacies, banks, queues at ATMs to withdraw money just closed in front of my nose, were very large, because of this, my child. I was unable to buy anything or withdraw money. When the fighting started near the city, I trembled with fear; and my child stopped sleeping altogether; the explosions were so loud that it was impossible to sleep. I was confused and did not understand how to act correctly; I felt guilty for not leaving the city. It is challenging to remember the first month of the war because it was full of stress, I was alone with my child in my arms, and I did not know what to do, and it was terrifying to die. When the city was already occupied, we did not leave the house for a week, fear of the unknown and news, news. When the Russians cut off our Internet and communications, I thought that was the end and we would remain hostages for a long time, but later the Internet appeared. I scrolled every day in my head how to get to the controlled territory of Ukraine. Some shops and markets started to work, prices were exorbitant, and ATMs did not work because no one filled them with money. A month and a half passed, and I dared to go because staying was dangerous. It was challenging to pack my whole life into a small suitcase, so I took everything I needed, it was terrifying to leave, but it was scarier to stay. We were lucky there was a thick fog when we passed, so we didn't come under fire. The road, which in peacetime took five hours, took ten because it was necessary to go off-road since it was not possible to drive on highways. When we left for the territory under control, emotions moved between joy and fear because there were no air alarms in [CITY]; it took time to get used to them. We arrived in Kyiv, and it was the first night since the beginning of the war when my child and I just slept all night. After the retreat of the Russian troops, Kyiv began to revive, not all shops were open, but there were much more products than in [CITY]. On the shelves of the store, when I saw children's yogurt, and bananas, which my child loves, I cried, and in the store, I looked at the products as if I had arrived in a time machine from the last century. There is still fear but great happiness because we are no longer an occupation. We want to go home to our Ukrainian [CITY].

Прокинувшись лютого і дізнавшись, що почалась війна, я дуже сильно плакала, потім взяла себе в руки і пішла до магазину, паніку наганяли нескінченні черги, вий сирен, перед носом просто закривались всі магазини, аптеки, банки черги до банкоматів, щоб зняти гроші, були дуже великі, через це з дитиною мені не вдалось нічого купити, ні зняти гроші. Коли поблизу міста почались бої, я в прямому сенсі тремтіла від страху, я і моя дитина взагалі перестали спати, вибухи були такі гучні, що спати було неможливо. Я була розгублена і не розуміла, як правильно діяти, відчувала провину через те, що не виїхала з міста. Дуже важко згадувати перший місяць війни, тому що то був суцільний стрес, я одна на руках з дитиною і просто не знаю, що робити і дуже страшно померти. Коли вже місто окупували, ми тиждень не виходили з дому, страх невідомості і новини, новини. Коли росіяни нам відрізали інтернет і зв’язок, я думала, що то кінець і ми надовго залишимось в заручниках, але згодом інтернет з’явився і я прокручувала кожен день в своїй голові, як мені виїхати на підконтрольну теріторію України. Почали працювати деякі магазини, ринки, ціни були космічні, банкомати зовсім не працювали, тому що ніхто не поповнював іх грошима. Пройшло півтора місяці і я наважилась їхати, тому що залишатись було дуже небезпечно. Дуже важко було зібрати все своє життя в маленький чемодан, тому я взяла все необхідне, було дуже страшно їхати, але залишатись було страшніше. Нам пощастило, що, коли ми проїжджали, був густий туман, тому ми не потрапили під обстріл. Дорога, яка в мирний час займала п’ять годин, зайняла десять, тому що їхати треба було по бездоріжжю, так як трасами їхати не можна. Коли ми виїхали на підконтрольну теріторію, емоціі переміщувались радість зі страхом, тому що повітряних тривог в [МІСТО] не було, знадобився час, щоб звикнути до них. Ми приїхали до Києва і це була перша ніч з початку війни, коли ми з дитиною просто спали всю ніч. Київ після відступу російських військ починав оживати, не всі магазини працювали, але було значно більше продуктів ніж в [МІСТО]. На поличках магазину, коли я побачила дитячий йогурт, банани, які любить моя дитина я плакала, і в магазині дивилась на продукти, наче я приїхала на машині часу з минулого століття. Страх є і досі, але велике щастя від того, що ми вже не окупації. Дуже хочемо додому у свій український [МІСТО].

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.