Testimony 1368

Testimony 1368

2022-10-29

The war caught me back in . I was on maternity leave then, and my child was . years old. Then the feeling of the unknown, the incomprehensibility and uncontrollability of the processes around me, was the most frightening. During the maternity leave, I seemed to have fallen out of the context of what was happening; I was looking for various information. Usually, I am elementary to climb, but just then, I was in a stupor, it was challenging to decide on something, and my head was spinning from thinking about what to do. I decided to take the baby out, and I was afraid to stop feeding because I understood that this way, I always have food for the baby. We first left for [CITY], as it seemed, "for the summer," Then I went to work in Kyiv after a year on maternity leave, and we lived in Kyiv until . Before the invasion began in February, I monitored all the news and all the statements and understood that Russia would never leave us. Still, I refused to accept the idea that I had to be ready to leave again. But in the meantime, I went to training on stopping bleeding and planned to continue going to some talks. It seemed to me that everyone around me was too safe that they didn't prepare, which annoyed me a little, but sometimes I asked myself, "Maybe I'm too nervous because of my previous experience, and I shouldn't be like that?". But it was necessary to get involved more and prepare better. When the invasion happened, I stayed up all night, walked around the apartment and then went to my son's room; for some reason, I wanted to lie down next to him and hug him. And after a short time, I heard explosions; the phone started ringing, and messages came that Putin had made a statement about demilitarization. I got up and began to think that this time I should not go but do something. I called the manager and asked if she heard the explosions and what to do next; she told everyone not to go to work. I stayed in Kyiv for another week and collected volunteers for the TRO while the shops were open. Then I decided to leave with my little one. My military friends helped; they asked me to take their child with me. I agreed. We were taken to [CITY], where we got on a bus to Poland, stayed with volunteers for days and went to Portugal, where my cousin was. I spent months in Portugal, but I miss Kyiv very much. The friends' children also missed their parents and sometimes organized opposition, but everything was generally acceptable. We returned to Kyiv after months, and the children visited the camps and saw their friends. I enjoyed the city, but I understood that it was dangerous to stay. After being shelled on /, we went to visit friends in Germany and decide what to do next.

Війна застала мене ще в році. Я тоді була в декреті і моїй дитині було , роки. Тоді найбільше лякало відчуття невідомого, незрозумілість і неконтрольованість процесів навколо. Я в декреті ніби випала із контексту того, що відбувається, шукала різну інформацію. Зазвичай я дуже легка на підйом, але саме тоді був ступор, було важко на щось наважитись і голова йшла обертом від думки що робити. Я точно вирішила, що вивезу дитину, і боялась кинути годування, бо розуміла, що так у мене завжди є їжа для дитини. Ми виїхали спочатку до [МІСТО], як здавалось "на літо", а потім з декрету я вже вийшла на роботу в Києві аж через рік і ми до року жили в Києві. Перед тим, як в лютому почалось вторгнення, я моніторила всі новини і всі заяви и розуміла, що рашка ніколи нас не залишить, але відмовлялась прийняти думку, що знов маю бути готовою поїхати. Але тим часом сходила на тренінг по зупинці кровотеч і планувала далі ходити на якийсь тактмед. Мені здавалось, що всі навкруги надто безпечні, що не готуються і тому це мене трохи дратувало, але інколи я питала себе " може я занадто нервую через попередній досвід і не треба так?". Але треба було більше долучитись до себе і краще готуватись. Коли трапилось вторгнення, я цілу ніч не спала, ходила по квартирі і потім пішла в кімнату сина, чомусь хотілось прилягає біля нього і обійняти. І через деякий недовгий час я почула вибухи, телефон почав пікати, приходили повідомлення, що путін зробив заяву про демілітаризацію. Я піднялась і почала думати, що цього разу маю не їхати, а щось зробити. Зателефонувала керівниці і спитала чи чула вона вибухи і що робити далі, всім сказала не їхати на роботу. Я залишалась в Києві ще тиждень і збирала волонтерку для ТРО доки магазини були відчинені. Потім вирішила все ж виїхати з малим. Допомогли друзі військові, які попросили взяти і їх дитину з собою. Я погодилась. Нас вивезли до [МІСТО], там ми пересіли на автобус до Польщі, побули дні у волонтерів і поїхали до Португалії, де була моя двоюрідная сестра. Провели міс у Португалії, але дуже сумувати за Києвом. Дитина друзів теж сумувати за батьками і іноді влаштовував супротив, але взагалі було все добре. Ми повернулись до Києва через міс, діти відвідали табори, побачились з друзями. Я насолоджуватися містом, але розуміла, що залишатись небезпечно. Після обстрілювали .го ми поїхали до друзів до Німеччини і вирішуємо, що робити далі.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.