Testimony 1343

Testimony 1343

2022-10-27

On the morning of February ... : a.m. I woke up not like most people from the sound of airplanes but from the words, "Wake up, the war has begun." I did not take these words seriously, and not for the first time. While my sister and her boyfriend were fussing around the house and thinking about what to do since we are almost km away from home, I sat in my pyjamas and hoped to be the last to go to sleep. But... An hour later, the decision was made, and we were already on our way with our things. The realization that this is not a joke came when, on the way, she read the news that Uman was under fire. The queue at the store saved me from entering this city. Therefore, we did not have time to enter this city. Constant monitoring of the news, traffic jams, and only one thing in mind: "If we don't get home, what will our parents be like?". Probably, then this moment came when it seemed that I would talk to my mother all the time. Eighteen hours of travel instead of the usual . Stress, sometimes tears, panic. It covered a lot. After arriving home, they are constantly sedated. Two more months of sleeping in clothes. Expecting the worst. Apathy towards everything, learning took a back seat. When I got a little used to all the events, I realized that fear destroys everything. We need to pull ourselves together and help our defenders. Understanding that you can only help financially was depressing; however, this is a war, and everyone helps as best they can. I spent the summer in a more or less calm state. It cannot be said that she was not worried at all, she was worried, but the feeling of hatred for the Russians prevailed over the feeling of fear. October ... Morning... I woke up with the thought that I really didn't want to get married. If I had known what would happen next, I would never have thought of such a thing in my life. Terrible shelling, a large number of victims. However, again, the feeling of fear was not strong; the hatred was furious. Then, with even greater anger at the enemy, I began donating funds to our armed forces. And now, when the th day of the full-scale invasion continues when the Russians are trying to scare us with the lack of light and heat, there is almost no fear left. Currently, there is only a desire to help the army as much as possible, to give thanks for every morning that comes and to live life to the fullest.

Ранок лютого... година хвилин. Прокинулась не як більшість людей від звуку літаків, а від слів "Прокидайся, почалася війна". Ці слова сприйняла не серйозно і не з першого разу. Поки сестра і її хлопець метушилися по будинку і думали, що нам робити, так як від дому ми майже за км, я сиділа в піжамі і до останнього сподівалась далі лягти спати. Але... Вже через годину було прийняте рішення і ми з речами вже були в дорозі. Розуміння того, що це все не жарти прийшло тоді, коли в дорозі прочитала новини, що Умань під обстрілом. Врятувала від в'їзду в це місто черга в магазині. Тому ми не встигли заїхати в це місто. Постійний моніторинг новин, затори, а в голові тільки одне: "Якщо ми не доїдемо додому, як будуть батьки?". Мабуть, тоді настав цей момент коли здається, що постійно говорила б з мамою. годин дороги замість звичних . Стрес, місцями сльози, паніка. Накривало сильно. Після приїзду додому постійно заспокійливі. Ще два місяці сну в одязі. Очікування найгіршого. Апатія до всього, навчання відійшло на другий план. Коли вже трохи звиклося до всіх подій прийшло усвідомлення, що страх все руйнує. Потрібно брати себе в руки і допомагати нашим захисникам. Розуміння, що допомоги можеш тільки матеріально пригнічувало, проте, це війна, кожен допомагає як може. Літо провела в більш - менш спокійному стані. Не можна сказати, що не переживала взагалі, переживала , проте відчуття ненависті до росіян переважало відчуттю страху. жовтня... Ранок... Прокинулась з думкою, що шалено не хочу на пари. Якби я знала, що буде далі, то ніколи б в житті про таке не подумала. Страшні обстріли, велика кількість жертв. Проте знову ж таки, відчуття страху було не сильне, ненависть була шалена. Тоді ще з більшою злістю на ворога я стала донатити кошти на наші ЗСУ.   І зараз, коли триває день повномасштабного вторгнення, коли росіяни намагаються нас залякати відсутністю світла і тепла, страху майже не залишилося.  Наразі є лише бажання якомога більше допомагати армії, дякувати за кожен ранок, який настає і жити на повну.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.