Testimony 1339

Testimony 1339

2022-10-27

War. We were not prepared for it: neither my family, nor school, nor society. It came. And we have changed: all together, and each separately. As for me, the realization that war is a new reality did not come immediately. Every news from the front was accompanied by an internal struggle for hope and common sense. Reality has won, in which you have to think instantly and to such a critical extent as ever before. My concern for my relatives grows every day because I am a mother, and I am not devoid of compassion for others. I find it hard. It is difficult to read news from Bucha, Mariupol, from the front. It's hard because you can't stop it. It's difficult because I don't understand how I can be useful. It's hard because it's outside the "normal" limit. And the meaning of normality itself has changed in recent months. Today, the absence of bad is normal. As for the rest, in the conditions of martial law and constant nervous tension, I learned to breathe with a full chest. I learned to walk without haste so that every morning on the way to work, I would mentally pray and thank God that I was alive... How little a person needs for life: close relatives, a peaceful sky and infinite faith. I realized this quite clearly. I have walked the same road for over twenty years, almost every day. The puddle at the beginning of the road that connects my street with the central one has always pissed me off. Especially after the bombings, because it spilled from one fence to another, which made my way much more difficult. After alarming news about a possible attack from Belarus, I scrolled through a possible plan of action in which I took the children from their native home to the village. And I already missed the house, the yard, the garden and that damn puddle. The war taught us to set priorities and live for today, not for a ghostly tomorrow, to appreciate, to be, to live, to say "on time" and not "someday, another time." And I also learned to get an incredible thrill from the fact that through donating, collecting humanitarian aid and weaving camouflage nets, I become a small part of our Joint VICTORY. Proud to be Ukrainian. Thank God I'm not a Muscovite.

Війна. До неї нас не готували: ні сім’я, ні школа, ні соціум. Вона прийшла. А ми змінилися: всі разом, і кожен окремо. Щодо мене, то усвідомлення того, що війна – це нова реальність, прийшло не одразу. Кожна новина з фронту супроводжувалась внутрішньою боротьбою надії та здорового глузду. Перемогла реальність, в якій треба мислити миттєво та до такої міри критично, як ніколи раніше. Тривога за рідних з кожним днем зростає, бо я – мама, а ще необділена співчуттям до інших. Мені важко. Важко читати новини з Бучі, Маріуполя, з фронту. Важко, бо не в змозі припинити це. Важко, бо не розумію як можу бути корисною. Важко, бо це за межею «нормальності». Та й значення самої нормальності в останні місяці змінилося. Сьогодні нормальним є відсутність поганого. Щодо іншого, в умовах військового стану та в постійному нервовому напруженні, я навчилася дихати на повні груди. Навчилася ходити без поспіху, щоб кожного ранку по дорозі на роботу подумки помолитися та подякувати Господу, що живу… Як мало людині потрібно для життя: рідні поруч, мирне небо і безкрайня віра. Це я усвідомила досить чітко. Я ходжу однією і тією ж дорогою понад двадцять років майже щодня. Мене завжди бісила калюжа на початку дороги, яка сполучає мою вулицю із центральною. Особливо після дощів, бо розливалася від одного паркану до іншого, що значно утруднювало мій шлях. Після тривожних новин про можливий напад зі сторони білорусії, я прокручувала можливий план дій, в якому я забираю дітей з рідного дому, з села. І я вже сумувала за домом, подвір’ям, за садом і за тією клятою калюжею. Війна навчила розставляти пріоритети та жити заради сьогодні, а не примарного завтра, цінувати, бути, жити, говорити «вчасно», а не «колись, іншим разом». А ще я навчилася отримувати неймовірний кайф від того, що через донат, збір гуманітарки та плетіння маскувальних сіток я стаю маленькою частиною нашої Спільної ПЕРЕМОГИ. Горда, що українка. Дякую Богу, що я не москаль.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.