Testimony 1337

Testimony 1337

2022-10-27

On February , I woke up to a loud noise, at first not understanding what was happening, so I did not wake up my relatives yet. I lay, listening and looking out the window. It became somewhat disturbing. When I saw several fighter planes, I realized that something not very good was happening. When another plane flew almost over the house, the relatives also woke up. For some reason, I didn't immediately think to open and read the news; my boyfriend did it. Then we learned that a real war had begun. More precisely, a full-scale invasion. I couldn't believe it until the end; I quickly packed my things to go to a safe place for my parents who live in [CITY]. The full extent of what was happening at that time came to me when, already at the entrance to [CITY], I saw a blocked entrance to the city, and while driving around the field, I counted at least rockets that flew over the car. The only thought then was to survive, to get out of there quickly. Then my world turned upside down. The road home turned out to be the longest in my life; there was a huge traffic jam. Therefore, instead of the usual hours, we spent as many as . My boyfriend returned to [CITY]; he did not want to hide. And the next four months seemed to be in a fog. I slept dressed to get out of bed quickly in case of something, every day monitoring the news almost /, scary photos from destroyed cities and dead people. And it was terrifying when rockets flew over the house at night. I wanted to sink underground, dissolve into the air, just so I wouldn't hear that terrible whistle. I worked around the house, helped my parents, and studied remotely, but it seemed as if it was all done automatically, unconsciously. After some time, I decided to return to [CITY] because I got myself together and realized that I needed to live somehow. Then, I think I got used to the constant sirens and the anxiety that went on with them. The morning of July also began anxiously; the feelings of February were remembered. That's why this number is stuck in my memory. I was alone at home. And instead of the hum of planes, I heard the whistling of rockets and then explosions. The whole house was shaking; the windows were shaking. And I was lying under the table, covering the cat with myself. When it seemed that everything was over, after twenty minutes, there were four more explosions, and after another fifteen minutes - three, only in other places. My hands were shaking almost all day. If earlier it seemed that anxieties were already common, then after that day, anxiety and fear increased again. Then, with even more tremendous anger at the enemy, I began donating funds to our armed forces. And now, when the th day of the full-scale invasion continues when the Russians are trying to scare us with the lack of light and heat, there is almost no fear left. And yes, I do not call Russians orcs and other synonyms made up by the people because, in my opinion, this partly removes responsibility from them and shifts it to mythical characters. For me, it is the Russians who are killing my country, committing genocide. You should always call a spade a spade. Currently, there is only a desire to help the army as much as possible, to give thanks for every morning that comes and to live life to the fullest.

Двадцять четвертого лютого я прокинулася від сильного гулу, спочатку не розуміючи, що відбувається, тому поки не стала будити рідних. Лежала, прислухалася і дивилася у вікно. Стало чомусь тривожно. Коли побачила декілька літаків винищувачів, зрозуміла, що відбувається щось не дуже добре. Коли ще один літак пролетів майже над самим будинком, прокинулися і рідні. Я чомусь не відразу здогадалася відкрити і почитати новини, це зробив мій хлопець. Тоді ми дізналися, що почалася справжня війна. Точніше, повномасштабне вторгення. Я до останнього не могла в це повірити, швидко збирала речі, щоб виїхати у безпечне місце до батьків, які проживають у [МІСТО]. Повною мірою, що тоді відбувалося, до мене дійшло, коли вже на в'їзді в [МІСТО] я побачила перекритий в'їзд у місто, а при об'їзді полем, нарахувала щонайменше ракет, які пролетіли над автівкою. Єдиною тоді думкою було вижити, швидко виїхати звідти. Тоді мій світ перевернувся з ніг на голову. Дорога додому виявилася найдовшою у моєму житті, був величезний затор із машин. Тому, замість звичних годин, ми витратили цілих . Хлопець повернувся в Кропивницький, не хотів ховатися. А далі чотири місяці наче в тумані. Я спала одягнена, щоб в разі чогось швидко піднятися з ліжка, кожен день моніторинг новин майже /, страшні фотографії із зруйнованих міст і загиблих людей. А ще було дуже страшно, коли вночі ракети пролітали над будинком. Хотілося провалитися під землю, розчинитися в повітрі, аби лише не чути цього страшного свисту. Я працювала по дому, допомагала батькам, навчалася дистанційно, але таке враження, ніби це все робилося якось на автоматі, несвідомо. Через деякий час я вирішила повернутися в [МІСТО], оскільки взяла себе в руки і зрозуміла, що потрібно якось жити. Тоді, здається, я стала звикати до постійних сирен і тривожності, яка вмикалася разом із ними. Ранок двадцять четвертого липня також почався тривожно, згадалися відчуття двадцять четвертого лютого. Тому і в'їлося в пам'ять це число. Лише дома я була одна. А замість гулу літаків я почула свист ракет, а тоді вибухи. Трусився весь будинок, тремтіли вікна. А я лежала під столом закриваючи собою кота. Коли, здалося все закінчилося, через двадцять хвилин було знову чотири вибухи, і ще через п'ятнадцять хвилин - три, лише в інших місцях. Руки в мене трусилися майже цілий день. Якщо раніше здавалося, що тривоги вже звичні, то після цього дня знову підвищилася тривожність і страх. Тоді ще з більшою злістю на ворога я стала донатити кошти на наші ЗСУ. І зараз, коли триває день повномасштабного вторгнення, коли росіяни намагаються нас залякати відсутністю світла і тепла, страху майже не залишилося. І так, я не називаю росіян орками і іншими вигаданими народом синонімами, адже, як на мене, це частково знімає з них відповідальність і перекидає на міфічних персонажів. Для мене це росіяни, які вбивають мою країну, роблять геноцид. Потрібно завжди називати речі своїми іменами. Наразі є лише бажання якомога більше допомагати армії, дякувати за кожен ранок, який настає і жити на повну.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.