Testimony 1318

Testimony 1318

2022-10-27

When the war started, my family was very cheerful and friendly; we liked to go on vacation and spend much time with the children. We have known what war is since . But what started this year is simply a horror. My children and I could not sleep or go outside. We boarded up the windows in the apartment, and it felt like we were living in a bunker. My children were afraid of all the explosions, and we were forced to leave our homes and move to another area. My father stayed in our city, and I worry about him. I did the right thing when I moved to another city. Because life under constant shelling is not possible. In the village, we got used to the silence a little at a time. I still see dreams of my garden being shelled, buildings collapsing, and people dying. When a rocket hit the kindergarten where my son was, when we ran around the city, where there was broken glass everywhere, we prayed in our hearts that our child would be whole when we saw our son and saw that everything was fine with him, it became a little easier, but the anxiety is still there. Life in a city where there is a war is very harsh. You must always beware of everything. You must make a shelter for yourself and your family. Explain to the children why this shelter is needed. Explain to children how to behave in difficult situations. And when you explain it to the children, you have tears in your eyes. My family's life will never be the same. But we try to hold on; we try to help people. We believe that everything will be fine soon. That we will return to our home. That the war will end. And our children will sleep peacefully. My grandmother's house was broken into, my grandmother was evacuated, and I had no way to see her. She does not yet know that she has nowhere to live. And there are a lot of people like her. Sometimes I can't control myself because of the war.

Коли почалася війна, моя сім'я була дуже весела і дружня, ми любили їздити на відпочинок, проводили багато часу з дітьми. Ми знаємо, що таке війна ще з року. Але то що почалося в цьому році, це просто жахіття. Мої діти і я не могли спати, виходити на вулицю. Ми заколотили вікна в квартирі і таке чуття, що жили в бункері. Діти лякалися всіх вибухів, і ми були вимушені покинути свій дім і переїхати в іншу область. В нашому місті залишився мій батько, і я дуже за нього хвилюють. Я вважаю, що я правильно зробила, коли переїхали до іншого населеного пункту. Бо життя під постійними обстрілами не можливе. В селі по трохи ми звикли до тиші. Я до сих пір бачу сни, як мій город обстрілюють, як руйнуються будівлі, гинуть люди. Коли в садочок, де перебував мій синочок попала ракета, коли ми бігали по місту, де всюди було розбитого скла, в душі ми молилися тому, щоб наша дитина була ціла, коли ми побачили свого синочка побачили, що з ним все в порядку, мені стало трішки легше але тривога досі є. Життя в місті де йде війна дуже сурова. Ти повинен завжди всього остерігатися. Ти повинен зробити укриття для себе та своїх рідних. Пояснити дітям, чому потрібне це укриття. Пояснити дітям, як потрібно поводитись в складних ситуаціях. І коли ти це дітям пояснюєш, в тебе сльози на очах. Життя моєї сім'ї вже не буде таким, як раніше. Але ми намагаємось триматись, ми намагаємось допомагати людям. Ми віримо, що скоро все буде гаразд. Що ми вернемося до себе додому. Що війна закінчиться. І наші діти будуть спать спокійно. Будинок моєї бабусі розбили, бабусю евакуювали і в мене немає змоги її побачить. Вона ще не знає що їй вже немає де жить. І таких як вона дуже багато. Інколи через війну я не можу себе контролювати.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.