Testimony 125

Testimony 125

2022-06-03

I am from [CITY]. On February , when the war began, I did not realize that it would lead to the destruction of my city for a long time. I did not evacuate from the first day, although I had the opportunity. But I moved with my daughter to the safest place, because we lived on the th floor, opposite the [INSTITUTION]. The week was even more or less normal, there was electricity, gas, water, internet and communication. But the shops were already empty, as were the ATMs. Every day the bombings were getting closer and closer to the center of the city where we were. On March , policemen and their families came to our storage (library). residents who lived nearby. Together we all survived. It was easier together. The boys provided food and water. They had walkie-talkies, we knew at least some news. We could charge phones and heat the kettle from generators. But every day was very, very dangerous. Because the bombings did not stop. We began to run to the church that was nearby, climbed as high as we could and wanted to get in touch. And on March , we succeeded. I informed my husband that we were alive and where we were (he was on a business trip and couldn't make it back to town when it all started). On March , I was at home for the last time. I ran under the shelling to close the broken windows, to take at least some things. And on the same day, the man sent volunteers for us and we were taken away from the city. We made our way to [CITY] for hours, because there were already a large number of people standing at checkpoints and leaving the city. We stayed there with friends for days, then the difficult way to Berdiansk. days there and several attempts to leave for [CITY]. While we were in [CITY], I learned from the Internet that my house was destroyed, the apartment burned down. Then neighbours confirmed it. From March to , our warehouse was literally bombed by the Russians. It took days to get from [CITY] to [CITY], passing humiliating checkpoints. It's safe now. But [CITY] hurts.

Я з [МІСТО]. лютого, коли почалася війна, не усвідомлювала, що це надовго та призведе до руйнування мого міста. З першого дня не евакуювалася, хоча можливість була. Але перейшла з донькою в найбільш безпечне місце, бо жили на поверсі, та навпроти заводу [ІНСТИТУЦІЯ]. Тиждень було ще більш-менш нормально, було світло, газ, вода, інтернет та зв'язок. Але магазини вже були пусті, банкомати також. З кожним днем бомбардування були все ближче та ближче до центру міста, де ми були. березня до нашого сховища (бібліотека) прийшли поліцейські з сім’ями та інші мешканці, що жили поряд. Разом ми всі виживали. Разом було простіше. Хлопці забезпечували їжею та водою. У них були рації, ми знали хоч якісь новини. Могли зарядити телефони та нагріти чайник від генераторів. Але кожен день був дуже і дуже небезпечним. Бо бомбардування не припинялися. Ми стали бігати до церкви, що була поряд, підіймалися якомога вище та хотіли впіймати зв'язок. І березня нам це вдалося. Я повідомила чоловіка, що ми живі і де ми знаходимося (він був у відрядженні та не зміг повернутися до міста, коли все почалося). березня я в останній раз була вдома. Побігла під обстрілами закрити вибиті шибки, узяти хоч якісь речі. І в цей же день чоловік прислав за нами волонтерів і нас забрали з міста. годин ми пробиралися до [МІСТО], бо вже стояли блокпости та виїхати з міста хотіла дуже велика кількість людей. доби ми просиділи там у знайомих, потім непростий шлях до [МІСТО]. діб там і декілька спроб виїхати до [МІСТО]. Поки були у [МІСТО], з Інтернету дізналася, що мій дім зруйновано, квартира згоріла. Потім це підтвердили сусіди. Наше сховище з на березня буквально цілеспрямовано розбомбили росіяни. Від [МІСТО] до [МІСТО] добиралися доби, пройшли принизливих блокпости. Зараз в безпеці. Але болить [МІСТО].

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.