Testimony 1297

Testimony 1297

2022-10-26

I woke up around in the morning from a very loud rumble... these were rockets flying over our village. We could not understand what was happening. We turned on the news, and it became clear that in the war, Russia had attacked Ukraine. But I still had to go to work. All the conversations were about it. The people began to panic; there were long queues for fuel at gas stations; I also filled up a full tank; an incredible number of people wanted to withdraw cash in ATMs, and store counters immediately began to empty. People bought all food products, hygiene products, and medicines in pharmacies. Yes, as an insulin-dependent diabetic, I also had to buy a lot of supplies of insulin because it was clear that there would be big problems with it, and my life depended on it. The first day went by, and the second. We learned about terrible events from the news. The occupiers began to enter cities, towns, and villages. There were shootings, explosions, confrontations between our soldiers and the occupiers... The first equipment with the inscription "Z" began to appear in the village... It was very scary. For the first time, people came to them and resisted with their bare hands without weapons. People went to rallies in support of Ukraine. But when the situation became more acute, they threatened massacre; then, people began to fear for their lives. That's how life in the occupation began...One day, a bunch of armed occupiers came to my place of work; they searched the entire territory of our enterprise, exposed all the locks and doors, and put a machine gun in my back so that everything could be shown to them. They found a note in my partner's phone saying that his brother had defended Ukraine somewhere, and this angered them; threats began to stop him from doing the same. After searching, we took away iron barrels for fuel, alcohol that was on the premises and various small things. Some of the occupants looked very dirty; some wore rubber slippers and behaved like servants for their superiors. Interruptions began with the supply of fuel, food, and medicine. The counters were simply empty; if anything, they were many times more expensive, people ran out of cash, it was almost impossible to withdraw money from banks, and later the banks stopped their work. The authorities began to be forced to cooperate. The abductions of the unconquered began, who were taken to unknown places, where they were tortured and interrogated. A lot of collaborators appeared on the occupied territory, including friends and acquaintances. This kind of life in our family lasted about months until we decided to leave. The turning point was when the occupiers came to our house with search guns. It is not known what they were looking for, because we are ordinary people, we have young daughters in the house. After that, it became scary for the girls' lives. We collected the most valuable things and were ready to leave. We found a volunteer who helped us. He gave instructions on how to drive through Russian roadblocks. We did not understand whether our decision was correct. We passed blocks of orc posts. We behaved in different ways, asked provocative questions, and looked at my phones, women's and children's phones, and God forbid there would be something about Ukraine or offensive about them. Phones and money were taken from some, men were stripped, tattoos looked at, and valuables were taken. Military equipment of the occupiers, with rockets, weapons, and tanks, was constantly driving very fast along the road. The sounds of explosions could be heard somewhere. Through the fields were their trenches. When we already saw the Ukrainian flag and our guys approached the car with the words "Glory to Ukraine, we couldn't believe our eyes that we were on free land under the protection of our guys. That's how our new life at this stage began. We arrived in the city of [CITY] and found housing and work. In the beginning, it was very difficult because we spoke in Russian. But later, we learned the Ukrainian language well because the language of the occupiers was not up to date. We believe in Victory and the Armed Forces! Everything will be Ukraine!

Прокинувся я десь о ранку від дуже сильного гулу.., це були ракети які пролітали над нашим селищем. Не могли зрозуміти, що відбувається. Включили новини і стало зрозуміла, що війна, росія напала на Україну. Але на роботу все ж довелося їхати. Всі розмови були про це. В народі почалася паніка,на заправках були великі черги за паливом, я теж заправив повний бак, в банкоматах неймовірна кількість людей, які хотіли зняти готівку, прилавки магазинів почали миттєво опустошуватися .Люди зкуповували всі продукти харчування, засоби гігієни, в аптеках ліки.Так як я інсулінозалежний діабетик, то також довелося купити багато запасів інсуліну, бо було зрозуміло, що з цим будуть великі проблеми, а від цього залежить моє життя. Йшов перший день, другий. З новин дізнавалися про страшні події. Окупанти почали заходити в міста, селища, села. Місцями були стрілянини, вибухи, протистояння наших воїнів та окупантів .. В селищі почали з'являтися перша техніка з написом "Z"... Це було дуже хвильовано. Першим часом люди виходили до них і протистояли голими руками без зброї.. Люди виходили на мітинги, в підтримку України. Але коли вже ситуація стала більш гострою, погрожували розправою, то люди стали боятися за своє життя. Так і почалося життя в окупації...До мене на роботу одного дня приїхало купа озброєних окупантів, вони обшукували всю територію нашого підприємства, викривали всі замки, двері, підставляли автомат в спину, щоб все їм показували. У напарника в телефоні знайшли запис про те що його брат десь став на захист України, і їх це розізлило ,почалися погрози ,щоб він так теж не зробив.Зробивши обшуки , вони забрали бочки залізні під паливо, алкоголь який був в приміщеннях та різні дрібниці. Деякі з окупантів виглядали дуже брудно, деякі були в гумових тапках і вели себе як прислуга для вищестоящих. Почалися перебої з поставкою палива, харчів, ліків. Прилавки були просто пусті, якщо щось і було то коштували в багато разів дорожче, готівка в людей закінчувалася, зняти гроші в банках було майже не можливо, а згодом і банки припинили свою роботу. Владу почали змушувати до співпраці. Почалися викрадення нескорених, яких увозили не відомо куди, там катували,і допитували. На окупованій території виявилося дуже багато колаборантів, серед яких стали і друзі,знайомі . Таке життя в нашій родині тривало десь місяці, поки ми не вирішили виїжджати.Точкою здвигу стало,коли до нашого будинку зайшли окупанти з автоматами для обшуку. Що шукали не відомо, адже ми звичайні люди ,в домі малолітні доньки.Після цього стало страшно за життя дівчат. Ми зібрали найцінніше ,і були готові до виїзду. Ми знайшли волонтера, який допоміг нам. Він дав вказівки, як треба їхати через блокпости росіян. ми не розуміли, чи правильне наше рішення. Ми проїхали блок постів орків. Вони вели себе по різному, хто задавав провокаційні питання, хто дивився телефони у мене, у жінок, і дітей , і не дай боже там буде щось про Україну, або образливе про них. У деяких забирали телефони, гроші, чоловіків роздягали і дивилися татуювання, забирали цінні речі. По дорозі постійно дуже швидко їхала військова техніка окупантів, з ракетами, зброєю, танками. Десь доносилися звуки вибухів. Крізь по полям були їх окопи. Коли ми вже побачили український прапор і наші хлопці підійшли до машини зі словами "Слава Україні,і не вірили своїм очам,що ми на вільній землі під захистом наших хлопців. Так і почалося наше нове життя на данному етапі.Ми приїхали в місто [МІСТО], знайшли житло, роботу. На початку було дуже важко, бо ми розмовляли на російській мові. Але згодом ми непогано вивчили українську мову, бо мова окупантів не на часі. віримо в Перемогу і ЗСУ! Все буде Україна!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.