Testimony 1291

Testimony 1291

2022-10-26

Even before a full-scale war, there were many reports that it could begin, but I did not believe it, although now I understand that it was inevitable, so on February , I was as if I was not myself; I did not believe what was happening around me all day, I tried not to panic because my mother and sister were running around in a panic, I even planned to go in for a couple, although I didn't understand why. The whole day I read the news as if in a fog, but I was outwardly calm; in fact, it was terrifying, and in the evening, all these emotions that I kept during the day spilled into several long tantrums with tears. My dad, on the contrary, was very calm; he said it was not for long, which surprised me a lot since he did not know where he would be; he was being mobilized. I just didn't believe what was happening; I understand it now, then it seemed to me that I understood everything, although it was not so. I scrolled through all the possible scenarios in my head. To the worst, I couldn't sleep or something; I just read the news. My memories of my emotions are very vague, but from the notes that I started to keep, I know that I sincerely believed that it could not last more than a few days; I wanted to do something or help in some way. There were a lot of events; my sister and I decided to go to the volunteer center to help, which we ended up not doing so as not to leave my mother and my niece alone. Instead, we helped on the ground; I went to school where programs were prepared, I think it helped me gather myself, and over time I began to consume information more thoughtfully, which also played a significant role. Getting out of that foggy state at the beginning of the war also helped me a lot by transitioning to normal life and starting school; I spent a lot of time with my niece because it was also a massive stress for her, spending much more time with my family, they talked a lot or even did routine work together. Now I am calmer about all the events than at the beginning; a lot of time has passed and many terrible events, each of which surprised me more and more; now I understand roughly what is happening, but I am not sure about what may happen tomorrow, it surprisingly does not scare me, or so I like to think, I plan events, even long-term ones, with the knowledge that I do not know what will happen tomorrow. I don't know how I will react to some new event in this war, but I think less about it. I can't say entirely that I've come to terms with it; it just seems impossible.

Ще перед повномасштабною війною було багато повідомлень про те, що вона може початись, проте я не вірила цьому, хоча зараз розумію, що це було неминуче, тому лютого цілий день я неначе була не в собі, не вірила в те, що відбувається навколо, проте намагалась не панікувати, адже в паніці бігали моя мама і сестра, я навіть планувала заходити на пари, хоча не розуміла навіщо. Цілий день я ніби в тумані читала новини, але була ззовні спокійна, насправді було дуже страшно і ввечері усі ці емоції які я тримала протягом дня вилились в кілька тривалих істерик зі слізьми. Тато був навпаки дуже спокійний, говорив, що це ненадовго, що мене дуже дивувало, оскільки він не знав, де він буде, його мобілізували. Я просто не вірила в те, що відбувається, це я розумію уже зараз, тоді мені здавалось, що я все розумію, хоча це було не так. Я прокручувала в голові всі можливі варіанти розвитку подій, до найгірших, не могла заснути чи ще щось, просто читала новини. Спогади про мої емоції дуже смутні, але по моїх записках, які я почала вести, я знаю, що я щиро вірила в те, що це не може тривати довше кількох днів, я хотіла щось робити чи допомогти якось. Було дуже багато подій, ми з сестрою вирішили поїхати в волонтерський центр, щоб допомагати, чого ми в результаті не зробили, щоб не залишати маму і мою племінницю одних, замість того ми допомагали на місцях, я ходила в школу, де готували передачі, я думаю, це допомогло мені зібратись, також з часом я почала вдумливіше споживати інформацію, що також грало не малу роль. Вийти з того туманного стану на початку війни мені немало допоміг також перехід до звичайного життя, початок навчання, я багато часу проводила з племінницею, адже для неї це теж був величезний стрес, набагато більше часу проводити з сім’єю, багато розмовляли чи навіть робили разом рутину роботу. Зараз я вже спокійніше ставлюсь до всіх подій, ніж на початку, пройшло багато часу, і багато жахливих подій, кожна з яких все більше дивувала мене, зараз я розумію приблизно, що відбувається, але я не впевнена в тому, що може статись завтра, це на диво не лякає мене, або я хочу так думати, я планую події, навіть довгострокові, з усвідомленням того, що я не знаю, що станеться завтра. Я не знаю, як я реагуватиму на якусь нову подію в цій війні, але я менше про це думаю. Сказати повністю, що я змирилась, я не можу, це просто здається неможливо.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.