Testimony 1286

Testimony 1286

2022-10-26

War is the most terrible thing that mankind does. I was born in [CITY], Donetsk region. After graduating from university, I went to work in [CITY], Donetsk region. I had everything: family, children, friends, loved ones, work. But with its invasion of the territory of Ukraine (Donetsk region), Russia destroyed my settled and peaceful life and the life of my entire family. First, dirty Russian propaganda began, pro-Russian rallies were organized, some incomprehensible people in balaclavas began to occupy administrative buildings, and then hostilities began. My family, like many other people, had to leave their homes and go to a safe place. At first, we lived in [CITY]; then, we moved to [CITY], Donetsk region. We could not return home because the Russian Federation occupied [CITY]. So we lived in [CITY] and got used to the new city. On February , a rally, "[CITY] is Ukraine," was held in [CITY]. There were many people; we sang Ukrainian songs. We came home in high spirits. But at : on February , , we woke up to powerful explosions. We understood that the war had started because rumours about it had been heard often lately. Horror took over me, and fear settled in my soul. Fear for children fear for our lives, for the fate of our native Ukraine. Then we heard and watched all these terrible events that began in our country: the bombing of peaceful cities, fires, deaths of people... Pain, horror, tears... I thought that I would not be able to survive this incredible pain. Then air raid alarms began to sound in the city; explosions began to be heard more often, and the city began to be bombarded with rockets. Therefore, to protect our lives, we decided to leave the city on March . For the second time, we had to leave our property, which we had acquired for years. And again, we are forced to go somewhere... We went to [CITY]. We decided not to leave our country because we thought it would be a betrayal of our defenders and our homeland. I wanted to be involved in the defence of the state in victory. We were warmly welcomed and helped in the Lviv Region. We joined the local volunteer activities: we wove nets for the army, then we started working in the volunteer kitchen, where we prepared vegetables for soups for our soldiers. I cannot come to terms with this war, the death of people, and the destruction of cities and villages. I am perturbed about the fate of our country and our people. This pain does not leave me; it takes away my strength and destroys my soul, I have lost the feeling of joy, and I rejoice only when I hear about the achievements of our military for every liberated corner of our land. But I firmly believe in our victory over Russia and in God's and man's just judgment of the aggressor and terrorist country. Because it prevents us from living and terrorizes civilians every day; every day, it kills our people. I really want peace and tranquillity in my native Ukraine. And learn to live and be happy again.

Війна - це найжахливіше, що робить людство. Я народилася у [МІСТО] Донецької області. Після закінчення ВУЗу (ДПІ) поїхала працювати у [МІСТО] Донецької області. У мене було все : сім'я, діти, друзі, близькі люди, робота. Але своїм вторгненням на територію України (Донецької області) Росія зруйнувала налагоджене і спокійне моє життя і життя всієї моєї сім'ї. Спочатку розпочалася брудна російська пропаганда, організовувалися проросійські мітинги, якісь непонятні люди в балаклавах почали займати адміністративні будівлі, а потім почалися бойові дії. Моя сім'я, як і багато інших людей, вимушена була покинути своє житло і поїхати у безпечне місце. Спочатку ми жили у [МІСТО], потім переїхали до [МІСТО] Донецької області. Додому повернутися ми не могли, тому що [МІСТО] була окупована Російською Федерацією. Так ми жили у [МІСТО], звикали до нового міста. лютого у [МІСТО] відбувся мітинг "[МІСТО] - це Україна". Було багато людей, ми співали українські пісні. В піднесеному настрої ми прийшли додому. Але о . лютого року ми прокинулись від потужних вибухів. Ми зрозуміли, що почалася війна, бо чутки про неї часто звучали останнім часом. Жах оволодів мною і страх поселився в душі. Страх за дітей, страх за наше життя, за долю нашої рідної України. Потім ми чули і дивилися всі ці жахливі події, які почалися відбуватися в нашій країні :бомбардування мирних міст, пожежі, загибель людей... Біль, жах, сльози... Я думала, що я не зможу пережити цей неймовірний біль. Потім у місті стали звучати повітряні тривоги, стали частіше чутися вибухи, місто почали обстрілювати ракетами. Тому, щоб захистити своє життя, березня ми прийняли рішення покинути місто. Вдруге нам довелося залишити своє майно, яке нажили за років. І знов ми вимушені кудись їхати... Поїхали до [МІСТО]. Ми вирішили не покидати свою країну, бо думали, що це буде зрадою по відношенню до наших захисників і своєї батьківщини. Хотілося бути причетними до захисту держави, до перемоги. На Львівщині нас тепло зустріли і допомогли. Ми доєдналися до місцевої волонтерскої діяльності : плели сітки для армії, потім почали працювати на волонтерськіїй кухні, де готували овочі для супів нашим воїнам. Я ніяк не можу змиритися з цією війною, з загибеллю людей, руйнуванням міст і сел. Я дуже переживаю за долю нашої держави і наших людей. Цей біль не покидає мене, він забирає мої сили, руйнує мою душу, я втратила відчуття радості, і радію тільки тоді, коли чую про досягнення наших військових, за кожен звільнений куточок нашої землі. Але я твердо вірю в нашу перемогу над Росією, і в справедливий божий і людський суд над країною агресором і терористом. Бо вона не дає нам жити і тероризує мирних мешканців кожен день, кожен день вона вбиває наших людей. Дуже хочеться миру і спокою в моїй рідній Україні. І знов навчитися жити і радіти.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.