Testimony 1284

Testimony 1284

2022-10-26

When I was little, even in my wildest dreams, I could not imagine that there would be a war. In February of this year, I didn't believe either until my child ran screaming early in the morning and shouted that the war had started. At first, there was a misunderstanding in my head, then denial... and then panic... My son, elderly parents, sister, niece, two cats and a dog ran to the shelter because of fear, panic fear. And then, it was completely overcast, and my sister and I decided to save the children and leave the city. The hardest part was leaving my parents. It's like cutting off something because we're always together. And we understood that everything was very unclear. Then there were months of safety for us, three months of sleepless nights and worries for our parents. For three months, I was angry with myself for hiding when I could have helped. The only thing reassuring was that it was for the sake of my child. In the end, I couldn't hold back, and we returned. So for another couple of months, we sat under the shelling of the city, but there was a kind of indifference: if it was fate, I would survive... And then fear overcame me again, and I decided to take the child out and return. We went. My friend and many other acquaintances died... I have to leave my child, who is everything to me, with whom I have never parted, and return because my parents are home. And it's a pain; it's an incredible pain, longing, animal, fear... This damned war breaks families, leaves children without parents, takes life... What feelings can there be when such things are around? Perhaps the fear prompts action. And how to survive it - I don't know.

Коли я була маленькою я навіть у страшному сні не могла уявити, що буде війна. В лютому цього року я теж не вірила, поки моя дитина з криками не прибігла рано в ранці і не закричала, що почалася війна. Спочатку було непорозуміння в голові, потім заперечення….а потім паніка…Я з сином, батьками похилого віку, сестрою, племінницею, двома котами та собакою бігали в укриття бо був страх, панічний страх. А потім вже зовсім накрило і ми з сестрою вирішили рятувати дітей і їхати з міста. Найважче всього було покинути батьків. Це як відрізати собі щось, бо ми завжди разом. І ми розуміли, що все дуже незрозуміле. Потім було місяці безпеки для нас, три місяці безсонних ночей і хвилювань за батьків. Три місяці я гнівалась на себе, що переховуюсь, а могла б допомагати. Заспокоювало лише те, що це ради дитини. Врешті решт я не стрималась і ми повернулись Так ще пару місяців ми поосіділи під обстрілами міста, але було якесь безразліччя: якщо судьба - виживу…. А потім страх знов здолав і я вирішила вивезти дитину і повернутись. Ми поїхали. Моя подруга, та ще багато знайомих загинули … Я маю залишити свою дитину, яка для мене все, з якою я ніколи не розлучалась і повернутись, бо дома батьки. І це біль, це неймовірний біль, туга, тваринний, страх…Ця клята війна розбиває сім’ї, залишає дітей без батьків, забирає життя…Які відчуття можуть бути коли навкруги таке? Мабуть страх, який спонукає діяти. А як це пережити - не знаю.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.