Testimony 1280

Testimony 1280

2022-10-25

I was forced to evacuate my daughters from the city at the end of March, as it became very dangerous in the city of [CITY]. We lived there next to the airfield. The war caught us in the early hours; we constantly heard explosions and saw them. We often visited my mother, who lives in the [CITY] district; we barely left her village with my husband because a lot of Russians came there; they just set machine guns on us and turned the muzzles of tanks. They laughed at the fact that we were afraid. At the beginning of April, when we left the house, a neighbour called and said that our house had been searched. We were waiting for him, because I work in education, sooner or later they would come for me. Twenty men with machine guns arrived and turned everything in the house. I don't know what they took, because after they left, my husband and I went home and gathered in an hour, quickly grabbed things, an hour later we went to friends, spent the night with them, and in the morning left for the city of [CITY]. The first night we spent the night in a car in a field because the Russian military did not let us through. The next day, already at o'clock in the evening, we were let into the city, where we spent the night in cars in the parking lot. Local residents provided shelter to families with children. In the morning, when we were going to the [CITY] checkpoint, we were stopped by a military man with a machine gun who swung at the glass and said he would break it if we didn't pay hryvnias. At the checkpoint in [CITY], we were the th in line. The first cars were missed, and we were told to make lists with the car number and passport data of those going to [CITY]. We wrote and handed it over to the commandant's office. Then the Russian reloaded the machine gun, pointed it at us and shouted: They're from here, bitches." We were kicked out of [CITY]; it was the third day of our evacuation. We drove with a dozen more cars through landings and fields, our SIM cards were taken from us, and some phones were taken from us. We decided to go through [CITY]. We passed about checkpoints that day. All the men were stripped down to their underwear; all their belongings were interrupted, and everything they liked was taken away. Now my children are in Poland, and I am still in danger because of the constant shelling of [CITY]. I distinguished the sounds of different projectiles; I learned to pray. I continue to work remotely, but we have not been paid wages for months; there is no money to live on. My mother remained in the occupation. I have not been in touch with her since mid-September. The last time she said that the Russian soldiers threatened to deport her because my sister is in the Armed Forces and I am a teacher who refused to work with them. My brother is a member of the ATO and was taken three times to the basement, where they were brutally interrogated. He was beaten on the head with a plastic bottle filled with water, they asked incessantly. His nose and ribs were broken, and he had a concussion. He miraculously left for [CITY], where he is undergoing rehabilitation. Since then, he has had a tongue twister from the torture he endured. We saw destruction; we heard explosions; we were humiliated. We could not return home. They were looking for us. I could not visit my father's grave and hug my mother - these are all the consequences of the genocide of the Ukrainian people by Russian troops.

Я вимушена була евакуювати з міста наприкінці березня своїх доньок, так як в [МІСТО] ставало дуже небезпечно. Ми жили там поруч з авіамістечком, війна застала нас у перші години, ми постійно чули вибухи, бачили їх. Ми часто навідували маму, яка живе в [МІСТО] районі, одного разу ми ледве виїхали з її села з чоловіком, бо росіян наїхало безліч туди, вони просто еавставляли автомати на нас, повертали дуло танків. Сміялися з того, що ми боїмося. На початку квітня, коли ми поїхали з дому, зателефонувала сусідка та розповіла, що у нас вдома обшук. Ми очікували на нього, бо я працюю в освіті, рано чи пізно по мене б прийшли. Приїхало чоловік автоматників, перевернули все в будинку. Не знаю, що вони забрали, бо після їхнього від'їзду, ми з чоловіком заїхали додому та за годину зібралися, хапали речі на скору руку, через годину ми поїхали до знайомих, переночували в них, а вранці виїхали до [МІСТО]. Першу ніч ночували в машині в полі, бо нас не пропускали російські військові. Наступного дня вже в годин вечора нас запустили у місто, де ми переночували в машинах на стоянці. Місцеві жителі надавали прихисток сім'ям з дітьми. Вранці, коли їхали на пропускний пункт [МІСТО], нас зупинив військовий з автоматом, який замахнувся на скло і сказав, що розіб'є, якщо не заплатимо гривень. На блокпосту у [МІСТО] ми були в черзі -ми. Перші машин пропустили, а нам сказали складати списки з номером машини та паспортними даними тих, хто їде в [МІСТО]. Ми написали, передали в комендатуру. Потім росіянин перезарядив автомат, направив на нас і закричав: Вони звідси, суки". Нас вигнали з [МІСТО], це був третій день нашої евакуації. Ми поїхали з ще десятком машин посадками та полями, у нас там відібрали сім-карти, у декого телефони. Ми вирішили їхати через [МІСТО]. У цей день ми проїхали приблизно блокпостів. Усіх чоловіків роздягали до трусів, переривали всі речі, забирали все, що їм подобалося. Зараз мої діти в Польщі, а я до сих пір у небезпеці, бо постійні обстріли [МІСТО]. Я розрізняю звуки різних снарядів, навчилася молитися. Продовжую працювати дистанційно, але нам не платять уже місяці заробітну плату, коштів на життя немає. Мама залишилася в окупації. Зв'язку з нею немає з середини вересня. Останні раз вона говорила, що російські солдати погрожували її депортувати, бо моя сестра в ЗСУ, а я вчителька, яка відмовилася з ними працювати. Мій брат учасник АТО, його забирали три рази на підвал, де жорстоко питали. Його били пластиковою пляшкою, наповненою водою, по голові, питали током. Йому зламали ніс, ребра, у нього струс мозку. Він дивом виїхав у [МІСТО], де проходить реабілітацію. З тих пір у нього заплітається язик від тортур, які він пережив. Ми бачили руйнування, ми чули вибухи, нас принижували, ми не можемо повернутися додому, нас розшукують, я не можу навідати татову могилу та обійняти маму - це все наслідки геноциду українського народу російськими військами.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.