Testimony 1260

Testimony 1260

2022-10-24

On February , I went to bed thinking that war in the civilized world was impossible. On February , at a.m., I was awakened by a phone call from my neighbour's son. He lived in [CITY]. He said that the war had started. I hung up, hugged my sleeping son, kissed him and promised myself that we would win. My husband and I went to the kitchen, confused about what to do next. The man's manager informed him that he had to go to work. I didn't even call my work because I understood that there was no need to teach anyone right now. I work as a psychology teacher at a university. All day I was packing a bug-out bag. I stocked water and prepared food. We told the truth to my son. Because we have no right to lie to our children. We spent the whole evening and night on the phone, listening to the news. We expected to see a message that it was all a mistake and no war had been started. The next day, my husband went to work again, and we stayed at home with our son. And here, for the first time, they gave an air alarm. It hurt; it was scary; I didn't know what to do. My husband was dismissed from work, and he did not return there for more than months; he worked remotely. When the anxiety was over, I realized that the shelter in our house was nothing more than a basement with rats. My husband and I have made a decision to stay at home and go to the bathroom or the hallway when we are anxious. Our days of living in the bathroom began. There we ate, slept, and watched movies about superheroes with my son. We are used to cooking, bathing, washing, and going to the store between air alarms. We tried to do everything during the world day to observe the light masking regime. We were constantly in touch with family and friends. Unity has never been felt before. I was in a kind of stupor for about three weeks. I cried on the th day of the war. I had forgotten all the knowledge of practical psychology, and I did not use it for myself. But all I could do was make the child's days as non-military as possible. Once, we were returning from the store with my son, and he asked: "Will you buy me new headphones when the war is over?" These words touched me very much. I looked at my child and did not understand why this happened to my son, to other children... A child of war. It sounded so bitter... The next day I went and bought my son headphones. And I promised myself that my child would be happy despite everything. On the same day, I decided to work. I started taking advanced training courses on working with trauma and PTSD. After that, I received offers to work on some projects as a psychologist. My stupor ended, and life began. Not like before, different. But life!!! Our family is doing everything possible to bring victory closer. We donate, we pay taxes, and we support the country's economy. We follow all the rules that wartime demands of us. We move, and movement is life!! And we believe that the war will end with the victory of Ukraine! Because good always wins over evil!!!

лютого я лягала спати з думкою, що війна в цивілізованому світі неможливо. лютого о ранку мене розбудив телефонний дзвінок сина сусідки. Він жив у [МІСТО]. Сказав, що почалась війна. Я поклала трубку, обійняла сплячого сина, поцілувала його та пообіцяла собі і йому, що ми переможемо. Ми вийшли з чоловіком на кухню в повному нерозумінні, що робити далі. Керівник чоловіка повідомив, що він має вийти на роботу. На свою роботу я навіть не телефонувала, бо розуміла, що зараз вчити нікого не потрібно. Я працюю викладачем психології в університеті. Цілий день я збирала тривожну валізку. Робила запаси води, готувала їжу. Сину ми сказала правду. Бо не маємо право брехати своїй дитині. Цілий вечір та ніч ми просиділи в телефоні, за новинами. Очікували побачити повідомлення, що це все помилка та ніякої війни не розпочато. Наступного дня чоловік знов пішов на роботу, а ми лишилися з сином вдома. І тут вперше дали повітряну тривогу. Гуділо боляче, було страшно, я не знала, що робити. Чоловіка відпустили з роботи і туди він не повертався більше місяців, працював дистанційно. Коли скінчилася тривога я зрозуміла, що укриття у нашому будинку - це не більше ніж підвал з щурами. Ми з чоловіком прийняли рішення лишатися вдома, виходити у ванну кімнату або коридор під час тривог. Почалися наші дні життя у ванній кімнаті. Там ми їли, спали, дивилися з сином фільми про супер героїв. Звикли готувати, купатися, прати, ходити до магазину поміж повітряних тривог. Все намагались зробити впродовж світового дня, щоб дотримуватися режиму світломаскування. Ми постійно були на зв'язку з рідними та друзями. Як ніколи відчували єдність. Десь три тижні я була у певному ступорі. Заплакала я на день війни. Всі знання з практичної психології були мною забуті і до себе я їх не використовувала. Але все що я могла - це зробити дні дитини максимально невоєнними. Одного разу ми поверталися з сином з магазину і він спитав: "Ти купиш мені нові навушники,коли війна закінчиться?" Ці слова мене дуже зачепили. Я дивилася на свою дитину і не розуміла чому таке сталося з моїм сином, з іншими дітьми.... Дитина війни. Це так гірко звучало.... Наступного дня я пішла і купила сину навушники. І дала собі обіцянку, що моя дитина буде щасливою попри все. З того ж дня я вирішила працювати. Я почала проходити курси підвищення кваліфікації по роботі з травмою, ПТСР. Після цього я отримала пропозиції працювати в деяких проектах як психолог. Мій ступор закінчився і почалось життя. Не таке як раніше, інше. Але життя!!!  Наша родина робить все можливе, щоб наблизити перемогу. Ми донатимо, ми сплачуємо податки, ми підтримуємо економіку країни. Ми дотримуємося всіх правил, що від нас вимагають воєнні часи. Ми рухаємось, а рух - це життя!! І ми віримо, що війна закінчиться перемогою України! Бо добро завжди перемагає зло!!!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.