Testimony 1246

Testimony 1246

2022-10-23

The day before the war, I had to go to [CITY] to study; I had already packed all my things and ordered transport. Around p.m., the driver of my transport unexpectedly cancelled the trip for me; this alarmed me a lot; at that very moment, I subconsciously understood that something was wrong, but I decided to go to bed, and maybe something would change by tomorrow. I woke up at in the morning from a bunch of texts that the war had started; I couldn't believe it at all, I read the news, and my hands shook. I was perturbed about my relatives because we live on the very border with Belarus. Since I have a medical education, I started watching a lot of training on first aid because I wanted to be useful in any situation. The first night was terrible; people were very panicked, and I didn't sleep for a single minute; I constantly listened to extra sounds and looked toward the border to see if anything was there. We spent half the night with our relatives in the basement; those emotions of fear cannot be expressed in words. We always had things packed; more precisely, I had a packed bag with which I wanted to go to study, but it never happened. People themselves created a lot of panics, and every night passed very hard and long; my mother and I did not sleep in turn, but we were not at home in the basement because we were freezing the first two nights, and we got sick before that. My parents immediately sent me to Poland since I had a boyfriend there and no one to go to, but how could I leave my relatives alone? I would never forgive myself for that. I always worried about someone more than myself. Two weeks later, I decided that I needed to do something and switch to something because I felt that I had become very nervous, got angry at everything, and constantly read the news. I completely threw myself into my studies, even a little, but it helped me keep myself in check. Then, despite my mother's persuasion, I decided to go to [CITY] and go to the station to volunteer since I had friends there, and it was a great opportunity to help in any way. I will never forget my first night in [CITY] during the war when I woke up to the fact that the windows shook from the explosion. Unfortunately, I did not hear the alarm. Out of fear, I couldn't get out of bed for about thirty seconds; I looked out the window and saw explosions; I sometimes see this picture when I close my eyes. This war made me kind of very angry with the Russian people; when you see the wounded and realize that this could not have happened, emotions simply overflow. Now I have taken up a job that is also related to medicine and the military. On the one hand, I am very proud to be able to help people, and on the other hand, I constantly catch myself thinking that I can do even more. Even yesterday, I watched a video of how a dead soldier, whom I was personally familiar with, was being carried away; I can't hold back tears, maybe I'm such a sentimental person, but I can't do anything about it because it's unfair. For me, this war simply turned the world around degrees; my worldview changed radically; now it is not so important to buy some new clothes as it was before, and now the health of loved ones is important. Even on my birthday, my first and foremost wish was peace in our beautiful country. Also, every day I worry a lot about my brother. I think I won't be able to bear it mentally if something happens to him. I understand that someone needs to protect the country. However, I still can't believe that it's true, and he won't pick up the phone at one point anymore. Although every day it is less and less scary during an air raid, fewer and fewer people go down to the shelter, yes, this is not right, but I am already used to such a life, and it is impossible. I feel very sorry for the people who were forced to leave their homes because I even compared them with my grandparents, who said that they would not leave their houses no matter what but would stay in their native homes. Although I didn't lose anything materially during the war, I lost moral peace, which is not so difficult to restore; I also lost communication with many people; this grief simply showed who really cares about you and who doesn't, and I wonder if you sleep today in bed or the basement. I am very much looking forward to our victory, and I try to be useful every day.

За день до війни я мала їхати на навчання до [МІСТО], вже зібрала всі речі, замовила транспорт. Десь година вечора водій мого транспорту несподівано для мене скасував поїздку це мене дуже насторожило, вже саме в той момент підсвідомо розуміла, що щось не так, але вирішила лягати спати і можливо до завтра щось зміниться. Я прокинулась в ранку від кучі есемес, що розпочалась війна, ніяк не могла в це повірити, читала новини, а руки тряслись. Я дуже хвилювалась за своїх рідних, адже ми живем на самому кордоні з Білорусією. Так як маю медичну освіту, почала дивитись дуже багато тренінгів про першу медичну допомогу, адже хотіла бути корисною в будь-якій ситуації. Перша ніч була жахлива, люди дуже панікували, я не спала жодної хвилини, постійно прислухалась до зайвих звуків і дивилась в сторону кордону, чи часом немає там нічого. Пів ночі з рідними ми просиділи в підвалі, ті емоції страху неможливо передати словами. Ми мали постійно зібрані речі, точніше я мала зібрану сумку, з якою хотіла їхати на навчання але так і не вийшло. Люди самі дуже сильно розводили паніку і кожна ніч проходила дуже важко і довго, ми з мамою не спали по черзі, але вже дома не в підвалі, бо дуже змерзли перші дві ночі і ще до того всього захворіли. Батьки постійно відправляли мене до Польщі, так як в мене хлопець був там і мені було до кого їхати, та ні, як я можу покинути своїх рідних самих, я б собі цього ніколи не пробачила. Завжди за когось хвилювалась більше ніж за себе саму. Через тижнів два я вирішила що потрібно вже щось робити, на щось переключатись, бо відчувала що стала дуже нервова, злилась на кожну дрібницю і постійно читала новини. Я повністю ринула в навчання, хоч трошки, але це допомогло мені тримати себе в руках. Потім все ж таки не дивлячись на мамині вмовляння, я вирішила їхати до [МІСТО] і йти на вокзал волонтерити, так як я мала там знайомих і це прекрасна можливість допомагати хоч чимось. У [МІСТО] ніколи не забуду свою першу ніч під час війни, коли прокинулась від того, що затряслись вікна від вибуху, тривогу нажаль я не почула. Зі страху я не могла підвестись з ліжка десь секунд тридцять так точно , дивилась у вікно і бачила вибухи, цю картину інколи бачу, коли закриваю очі. Ця війна зробила мене якоюсь дуже злою на російський народ, коли бачиш поранених і розумієш, що цього могло б і не бути, емоції просто переповнюють. Зараз я зайняла себе роботою, яка також зв'язана з медициною та військовими з однієї сторони я дуже пишаюся, що можу допомагати людям, а з іншої - постійно ловлю себе на думці, що можна зробити ще більше. От навіть вчора дивилась не знаю яке вже по рахунку відео, як везуть загиблого солдата, з яким я була особисто знайома це неможливо стримати сльози, можливо це я така сентиментальна людина, але нічого з цим не можу зробити бо це несправедливо. Для мене ця війна просто розвернула світ на градусів, мій світогляд змінився кардинально, тепер вже не так важливо купити якийсь новий одяг як це було раніше тепер важливо здоров'я близьких. Навіть на день народження перше і основне моє бажання було мир в нашій прекрасній країні. Також кожного дня дуже хвилююсь за свого брата, мені здається я не зможу морально витримати якщо з ним щось станеться, розумію що да потрібно комусь захищати країну але досі неможу повірити в те що це дійсно правда і в один момент він більше не візьме телефон. Хоча з кожним днем все менше і менше страшно під час повітряної тривоги, все менше людей спускається в укриття, да це не правильно але я вже звикла до такого життя а так неможна. Дуже шкода людей, які змушені були покинути свої домівки , бо навіть порівнюю зі своїми бабусею та дідусем які сказали що нізащо не підуть зі своєї хати хай що буде але вони лишаться в своїй рідній домівці. Я хоч і не втратила нічого матеріально за період війни але я втратила моральний спокій який не так і важко відновити, також я втрати спілкування з багатьма людьми, це горе просто показало хто дійсно хвилюється за тебе а кому не так і цікаво чи спиш ти сьогодні в ліжку чи у підвалі. Дуже чекаю нашу перемогу і стараюсь кожного дня хоч чимось бути корисною.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.