Testimony 1240

Testimony 1240

2022-10-23

My city was occupied on the second day of the war. I was terrified to leave the city because I had to drive more than a thousand kilometres to the border with other countries. In the news, I constantly saw how the Russian army killed civilians who tried to evacuate. My family and I moved to my husband's parents for two weeks, so it would be easier for us to experience the events that happened. We had to sit in a tiny basement as a family of four and put small children to sleep there. Our men were on duty at night to wake us up so we could hide in the shelter. It was terrifying to hear all those explosions and shots. After a month of occupation, it became unbearable for me to live next to the occupiers, and we decided to leave. We could not leave in one day. We could not just drive on a straight road because of active hostilities. I had to make a huge circle and pass over Russian checkpoints. It was very disgusting to see all these orcs and even more so to talk to them. At each post, they looked at documents, checked phones, everything. They even looked at what was in the child's backpack. When we reached the last post, they didn't let us in because a battle was going on there. All these movements were at our peril and risk. Because it was necessary to drive through the gray zone, where shelling takes place. We spent the night with strangers in a small town in the Zaporizhzhia region. The next day we tried to leave again, and it was already successful. When we were already in the territory under the control of Ukraine, I was filled with joyful and uplifted feelings. We went to the west of Ukraine and lived for two months in villages without a siren. I felt safe, but I really missed my home, my church, my relatives and friends. After months, we could no longer stay in the village and moved to [CITY]. Sirens sounded here every day. It really confused me. The older daughter was stressed by these sirens and is now afraid to be left alone in the room. Eight months of the war have already passed, and I am already very tired of these terrible events. I tried to convince myself to live on, but it's still an illusion of life. My life remained there, in [CITY].

Моє місто окупували на другий день війни. Виїжджати з міста я дуже боялася, бо до кордону з іншими країнами треба було їхати більше тисячі кілометрів, а в новинах я постійно бачила як російська армія вбивала мирних людей, які намагалися евакуюватися. Я з сім’єю на два тижні переїхали до батьків чоловіка, так нам будо легше переживати події, які відбувались. Нам доводилось сидіти у підвалі дуже маленького розміру чотирма сім’ями, вкладати там спати малих дітей. Наші чоловіки чергували вночі, щоб будити нас і ми могли сховатись в укритті. Було дуже страшно чути всі ті вибухи і постріли. Через місяць окупації мені стало нестерпно жити поруч з окупантами і ми прийняли рішення виїжджати. Виїхати за один день ми не змогли. Ми не могли їхати просто по прямій трасі, бо там були активні бойові дії. Довелося робити дуже великий круг і проходити понад російських блокпостів. Було дуже огидно бачити всіх цих орків і, тим паче, розмовляти з ними. На кожному пості вони дивились документи, перевіряли телефони, всі речі. Навіть дивились що лежить у дитячому рюкзачку. Коли ми вже доїхали до останнього поста, то нас не пустили, бо там йшов бій. Всі ці переміщення були на наш страх і ризик. Бо треба було проїжджати сіру зону, там де відбуваються обстріли. Ми заночували у незнайомих людей у невеличкому містечку Запорізької області. На наступний день ми спробували виїхати ще раз і це вже було успішно. Коли ми опинилися вже на підконтрольній Україні території, радісні і піднесені відчуття переповнювали мене. Ми поїхали на захід України і два місяці жили в сели, де навіть не лунала сирена. Я відчувала себе у безпеці, але дуже сумувала за домівкою, за моєю церквою, за родичами і друзями. Через місяці ми вже не могли більше залишатись у селі і перебрались до [МІСТО]. Тут лунали сирени кожного дня. Це дуже бентежило мене. Старша донька отримала великий стрес через ці сирени і тепер боїться залишатись одна в кімнаті. Вже минуло вісім місяців війни і я вже дуже втомилась від цих жахливих подій. Я намагалася вмовити себе жити далі, але це все одно ілюзія життя. Мо моє життя залишилось там, в [МІСТО].

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.