Testimony 1225

Testimony 1225

2022-10-23

The war for me, as well as for many Ukrainians, began with fear and the understanding that it did not pass us by, that it still came to our land, to our homes, and to our families. For me personally, it was scary not on February , when I heard crazy explosions at four in the morning, but somewhere on Sunday, two to two before it started. It was scary from the very understanding that the second army of the world was standing in full combat readiness on the Russian-Ukrainian border. That this war is inevitable and there will definitely be an offensive is only a matter of time. You understood all this, but you refused to believe it. There was some dissonance in my head. Not understanding that in the twenty-first century, this is possible. Is it really possible to go to war against a neighbour for no reason, thinking that we need to be protected from ourselves? And at the same time, there was an understanding in my head that they would still come to us by war. They will come to kill us. Not our army as such, but us, the ordinary civilian population. There was a premonition that they would create absolute hell on our land. That rockets will fly in an unprecedented number, that cities and villages will be completely destroyed by hail and hurricanes, and that people will be robbed, raped and tortured. And unfortunately, it really happened that way. The most terrible experiences became a reality. And so, about two weeks after the start of the war, the understanding came that the war was going on and that it would last not a month, nor two, nor half a year, but much longer. You understand all this, but again you refuse to believe it. You are brought back to reality by event after event that begins in the zone of active hostilities. All this news is about raped women and children, about people tortured to death, about abuse, destruction, mutilated destinies and endless deaths. Trouble did not escape my family either. My mother lives in the Kherson region, which to this day is primarily occupied by the enemy. She, like many other people, simply could not stand this tension and understanding that there was a war going on, that their settlement was under occupation, that they saw the enemy in the face every day, that anything could happen every day, every hour, every minute. She could not withstand this psychological pressure and fell ill quite seriously and for a long time. We tried to take her out of there, but she was afraid to even think about it in such a state. She was afraid and still is afraid, that while driving, the car in which she will be driving may blow up on a mine, or those damned orcs may shoot this car on the way. Or the fact that she will have to stand in line at the checkpoint for days, or even weeks, in the hope that she will be allowed to enter the territory controlled by Ukraine. That at this time, you will not freeze from the cold and will not die from hunger and psychological overload of the whole body. Therefore, she still remains there, in her house in the occupied territory. The worst thing is that at such moments you realize that little depends on you and that you cannot help anything, no matter how much you want to. All that remained was to support her physically and morally as much as possible every time. But a new test came in the form of communication interruptions. There is still no telephone connection there. The Internet works intermittently. And you are constantly waiting. You are waiting for her call on Viber because it is simply impossible to reach her. Only she can call when the Internet somehow works. There were periods when there was no communication, even on Sundays, and to that, there were also added various news from telegram channels about the Kherson region. Of course, in such moments, you wait, believe and hope for the best. This story is still ongoing. It is not over yet. But I believe that Ukraine will win and that the Kherson region will be free from racist invaders soon. I will finally be able to visit my mother, hug her, and not over the phone, but tell her in person how much I love her.

Війна для мене, як і для багатьох українців, розпочалася страхом і розумінням того, що вона нас не минула, що все-таки прийшла на нашу землю, в наші будинки, в наші сім'ї. Для мене особисто було страшно не лютого, коли було чути несамовиті вибухи о четвертій ранку, а десь неділі зо дві до її початку. Було страшно від самого розуміння, що на російсько-українському кордоні стоїть в повній бойовій готовності друга армія світу. Що ця війна неминуча і наступ обов'язково буде, це лише питання часу. Ти все це розумів, але відмовлявся в це вірити. В голові був якийсь дисонанс. Нерозуміння того, невже в двадцять першому столітті таке можливе. Невже ось так безпричинно можна піти війною на сусіда з вигаданою думкою, що нас потрібно захищати від нас самих же? І одночасно в голові було розуміння того, що вони все-таки прийдуть до нас війною. Прийдуть нас вбивати. Не нашу армію як таку, а нас, звичайне цивільне населення. Було передчуття, що вони влаштують на нашій землі справжній ад. Що полетять ракети в небаченій кількості, що градами та ураганами будуть вщент руйнувати міста та села, що будуть грабувати, гвалтувати та катувати людей. І на жаль, це дійсно сталося так. Самі страшні переживання стали реальністю. І ось десь через два тижні після початку війни вже прийшло те розуміння, що триває війна, і що вона буде тривати ще не місяць, і не два, і не пів року, а значно довше. Ти все це розумієш, але знову відмовляєшся в це вірити. До реальності тебе повертають подія за подією, які починають відбуватися в зоні активних бойових дій. Всі ці новини про згвалтованих жінок та дітей, про до смерті закатованих людей, про знущання, про руйнування, скалічені долі та бескінечні смерті. Біда не оминула і мою сім'ю. Моя матуся проживає в Херсонській області, яка і по цей день в більшій мірі окупована ворогом. Вона, як і багато інших людей просто не витримала цієї напруги та розуміння, що йде війна, що їх населений пункт під окупацією, що вони кожного дня бачать ворога в лице, що кожного дня, кожну годину, кожну хвилину може статися що завгодно. Вона не витримала цього психологічного тиску і досить тяжко та на довгий термін захворіла. Ми намагалися її звідти вивезти, але вона в такому стані боялася навіть про це і думати. Вона боялася і до сих пір боїться, що під час руху автомобіль, в якому вона буде їхати, може підірватися на міні, або ж цей автомобіль можуть по дорозі розстріляти ті кляті орки. Або ж те, що їй доведеться днями, а то і тижнями стояти в черзі на пропускному пункті в надії, що тебе все-таки випустять на підконтрольну Україні територію. Що в цей час ти не замерзнеш від холоду та не помреш від голоду та психологічного перенавантаження усього організму. Тому вона до сих пір залишається там, у своєму домі на окупованій території. Найстрашніше те, що в такі моменти ти розумієш, що від тебе мало що залежить і що ти не можеш нічим допомогти, як би ти того не хотів. Залишалося лише кожен раз підтримувати її фізично та морально наскільки це можливо. Але прийшло нове випробування у вигляді перебоїв зі зв'язком. Телефонного зв'язку там до сих пір немає. Лише інтернет працює з перебоями. І ти постійно чекаєш. Чекаєш її дзвінку по вайберу, бо до неї додзвонитися просто не реально. Лише вона може зателефонувати тоді, коли хоч якось запрацює інтернет. Бували періоди, що не було зв'язку і по неділі, а до цього ще додалися різні новини з телеграм каналів про Херсонську область. Звісно, що в такі моменти ти чекаєш, віриш і сподіваєшся на краще. Ця історія ще триває. Вона ще не завершилася. Але вірю, що Україна переможе і, що Херсонська область в найближчий час буде вільною від рашистських загарбників. Що я зможу нарешті поїхати до мами в гості, міцно обійняти, та вже не по телефону, а особисто сказати їй, як я її сильно люблю.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.