Testimony 1222

Testimony 1222

2022-10-23

Fear. For the children, for my wife. That night I worked in a taxi and drove conscripts to military units. I knew that the war had started, and I could not just go home; there were not enough taxis, there were many calls, and I had to stay to transport the soldiers. I didn't take money from them because even then, internally, I started a fight against the Russians. Only around in the morning, I called my wife and warned her that the war had begun. There was no action plan; I did not understand what to do. I was going to go home, but the wife of a national guard asked for help, and I went to help with my car. My wife said to go to the store and stock up on groceries. All this time, I tried to get myself together, but it didn't turn out well. For several hours it was impossible to decide whether to evacuate to the west of Ukraine. Until my wife said, we are not going; prepare the basement. Work helped to calm down. However, the anxiety was over the top. We watched the landing of the occupiers behind our cities. Battles for the city began. There was no fear for myself, even when the occupiers pointed automatic weapons at the car at the checkpoints in the city simultaneously. I knew that I had to go and get food for my family. There were supplies, but I was constantly hungry. There was a fear that the products would run out. I mostly ate only after my children, so the food would not go to waste. Talks about what was happening in [CITY] caused fear that these Inhumans might have raped my wife and daughter. Because of this, I forbade my wife to leave the yard. There was a fear that one of the children would get sick and there would be no medicine. It would be impossible to take them to the hospital at night because of the curfew. weeks after the start of the war, I began to have insomnia, I dreamed that downed planes were falling on my house, and I woke up in the middle of the night. I dreamed that relatives were knocking on the door to hide in our basement from shelling, and I ran to open the door in the middle of the night and only then realized that I was dreaming. Thanks. And I am alone against a bunch of invaders. I shoot them with a machine gun. The aggression in the dream was extreme. During the day, I tried to control her. There was a period when I bought cement to complete the room's renovation; they would stay in the city. The decision - to leave - came spontaneously when they learned that people were leaving the city. The fear of being shot on the road was less than the reluctance to live under occupation. It hurts me when I learn about people who have died again, about the atrocities of the Russians. Anger towards all Russians. The struggle continues. It is necessary to volunteer, to help the military and civilians. Everything Russian is disgusting: language, content, stars. I believe in our victory.

Страх. За дітей, за дружину. Я в ту ніч працював в таксі і возив військовозобов'язаних у військові частини. Я знав, що почалася війна і не міг просто поїхати додому, машин таксі не вистачало, викликів було безліч, я мусив залишитися, щоб возити військових. Я не брав з них гроші, бо вже тоді внутрішньо я розпочав боротьбу проти росіян. Лише близько ранку я зателефонував дружині і попередив, що розпочалась війна. Плану дій не було, я не розумів, що треба робити. Збирався їхати додому, та допомоги попросила дружина нацгвардійця і я поїхав допомагати з автомобілем. Дружина сказала заїхати в магазин і запастися продуктами. Весь цей час намагався зібрати себе в купу, але виходило погано. Декілька годин не вдавалося прийняти рішення, чи евакуюватися на захід України. Поки дружина не сказала, ми не їдемо, іди готуй підвал. Робота допомагала заспокоїтися. Хоча тривога зашкалювала. Ми спостерігали, як висаджувався десант окупантів за нашими городами. Почалися бої за місто. За себе страху не було, навіть коли на блокпостах в місті окупанти наставляли на машину по автоматів одночасно. Я знав, що мені треба їхати і добувати їжу для сім'ї. Запаси були, але я постійно був голодний. Був страх, що продукти закінчаться. Переважно їв тільки після дітей і то для того, щоб їжа не пропала. Розмови про те, що діялося в [МІСТО], викликали страх, що ці нелюди можуть згвалтували дружину і доньку. Через це я заборонив виходити дружині з двору. Був страх, що хтось з дітей захворіє і не буде ліків і неможливо відвезти вночі до лікарні через комендантські годину. Через тижні після початку війни почалися розлади зі сном, мені снилося, що падають збиті літаки на дім і я схоплювався серед ночі. Снилося, що родичі стукають в двері, щоб сховатися в нашому підвалі від обстрілів і я серед ночі біг відчиняти двері і тільки там розумів, що це мені сниться. Танки. І я один проти купи окупантів. Розстрілюю їх з автомату. Агресія уві сні була дуже сильною. Вдень я намагався її контролювати. Був період, коли купив цемент, щоб доробити у кімнаті ремонт, збиралися залишатися в місті. Рішення про виїзд прийшло спонтанно, коли дізналися, що люди виїжджають з міста. Страх бути розстріляними по дорозі був меншим, ніж небажання жити в окупації. Мені болить, коли дізнаюся про знову загиблих людей, про звірства росіян. Злість до всіх росіян. Боротьба триває. Треба волонтерити, допомагати військовим і цивільним. Огидне усе російське: мова, контент, зірки. Вірю в нашу перемогу.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.